Я йшла вулицею, поряд йшли двоє чоловіків, мабуть з роботи, втомлені і в робочому одязі. І один, худенький і сивий, запропонував другому посидіти в альтанці.

– Давай, – каже, – посидимо в альтанці трохи. Відпочинемо. Вечір теплий!

А другий відповів, що він поспішає додому. Дружина, мабуть, уже вареників наробила. Вона чекатиме і хвилюватиметься. І цей худенький сивий чоловік раптом із таким розпачом сказав:

– А мене вдома тільки кричать. Дружина кричить на мене, що я поганий. Заробляю мало. Бо ми з тобою однаково заробляємо! Я ще халтурю. І всю картоплю один викопав. А вона все кричить і кричить… Мабуть, не любить мене. Я піду сиджу в альтанці. Я не хочу додому.

Він це беззлобно говорив і досить тихо, просто осіннім вечором у селі звук чудово розноситься. І він пішов і сів у альтанці – і у темряві зірки світили з неба. І вогник цигарки його світив. Він сидів і кашляв.

І це найгірше – коли не хочеться додому. Коли на тебе не чекають, не люблять, чіпляються і кричать. А йти треба, більше йти нікуди. Перед рідними ми всі беззахисні. Вони і є наш дім і наш притулок. І погано сидіти одному в темряві, коли всі розійшлися по домівках.