Катя – унікальна жінка. Вона на 90 відсотків складалася із жалю. От і дозволила колишньому чоловікові далі жити в своїй квартирі. Боялася, що нема йому куди йти. Але подруга Каті швидко розкусила афериста і взяла справу в свої руки

Роман та Катя розлучилися. Але залишилося одне невирішене питання. Квартира, де Катя та Роман жили, як чоловік та дружина, належить Каті, а Роман досі не з’їхав. Хоч і був зареєстрований за іншою адресою, в іншому місті.

— Куди ж мені тепер, Катюша? — несміливо поцікавився Роман, виходячи разом із колишньою дружиною з судової будівлі на вулицю. – Додому?

– Додому, – сердито відповіла Катя, – куди ж ще?

Роман сумно зітхав і несміливо йшов поруч із колишньою дружиною, але трохи позаду. Чому сумно зітхав? Чому взагалі поводився так боязко? Вся річ у квартирі, з якою йому тепер слід було з’їхати. А з’їжджати не хочеться. А головне, куди з’їжджати?

Роман приїхав до Києва два роки тому. І йому дуже подобається це місто. Роман із дитинства мріяв жити тут. Можна сказати, що задля цього він і одружився з Катою, як з власницею великої квартири. А тут – на тобі. І року не минуло після весілля, як Катя зрозуміла, що Роман не любить її і подала на розлучення.

«Ніби без кохання вже й не життя, — дивувався Роман, ідучи додому за колишньою дружиною. — І як тільки вона змогла це зрозуміти, що я її не люблю? Як здогадалася? Ніби нічого такого не робив. Нічим себе не видавав.

Роман думав про те, де він проколовся, а Катя вирішувала в розумі зовсім інші завдання.

— Я хочу, щоб ти з’їхав із моєї квартири якнайшвидше, — суворо сказала Катя і прискорила темп.

Роман зробив сумне обличчя.

— А «якнайшвидше» — це скільки часу? — жалісно запитав він, ледве встигаючи за Катею. — Як швидко ти хочеш, щоби я з’їхав?

— Думаю, що одного тижня цілком достатньо, — впевнено відповіла Катя, зупинилась і серйозно подивилась на Романа.

Обличчя Романа відразу стало схоже на мордочку голодного американського кокер-спанієля.

— Тижня мало, — мало не плачучи, сказав Роман. — Два тижні, Катюша, можна? За тиждень, ну ніяк. За всього бажання. Хочеш, не хочеш.

– Що ніяк? – не зрозуміла Катя.

— Не знайду, куди з’їхати, Катюша, — шморгаючи носом, відповів Роман.

«Цього мені ще не вистачало, — думала Катя. — За тиждень він не встигне.

— Що тут не встигнути, не розумію? – запитала Катя. — У місті повно орендованого житла.

— Ти ж знаєш, Катю, що моя зарплата не дозволяє мені так просто піти і зняти щось пристойне, — відповів Роман, який приховував від Каті справжні розміри своєї зарплати. — Втім… У мене навіть на непристойне зараз немає нічого. А там і агенту заплати, і за два місяці вперед заплати…

— А за два тижні, можна подумати, у тебе з’являться ці гроші, — пробурчала Катя і пішла далі. Роман – за нею.

Вони підійшли до будинку і стояли перед під’їздом. Катя суворо подивилась на колишнього чоловіка. Роман безпорадно знизав плечима, підібгав губи і дивився в землю; враження таке, що ще трохи й розплачеться.

— За два тижні, я, може, вирішу це питання,— тихо сказав Роман,— а там, дивишся, і зарплата. Усього два тижні, Катя. Ну, що тобі, важко? Я все розумію. Адже я не претендую на щось. Просто… Прошу два тижні. Ну а куди мені йти? Сама подумай.

Роман озирнувся довкола і раптом сміливо подивився Каті просто у вічі.

— Тільки два тижні, Катю, га? – просив Роман. – Два тижні. Ну, поки там все у мене налагодиться і таке інше. Ну, будь ласка. Ти знаєш, у мене нікого в цьому місті, крім тебе…

Катя зітхнула, подивилася кудись у далечінь і похитала головою.

— Гаразд, — впевнено сказала Катя. — Але лише два тижні. Не більше. Попереджаю, за два тижні, якщо не з’їдеш, я твої речі просто викину на вулицю. І живи ти будь-де. Хоч на дитячому майданчику.

Роман зобразив на обличчі жалюгідну подобу посмішки.

– Дякую, Катюша, – сказав він. — Я розумію, що ти зараз відчуваєш, і що в тебе зараз своє життя, а я тільки заважаю тобі. Пробач мене. Я всім заважаю.

Жалюгідний вигляд колишнього трохи пом’якшив серце Каті.

– Гаразд, – поблажливо сказала вона. – Чого там. Усім він заважає. Даю тобі місяць.

Роман від щастя поліз до колишньої дружини, але Катя зробила крок назад і так суворо подивилась на нього, що він передумав.

— Але зваж, — сказала вона, — що частина комуналки за тобою. Житимеш у маленькій кімнаті. Під ногами не плутайся. Посуд за собою одразу мий. Щоб скрізь було чисто. І щоб нікого не водив до себе. Зрозумів?

— Ясен пень, — уже весело, а головне впевнено відповів Роман. – Нікого не приведу. Все оплачу, все помию. Чистоту гарантую. Не сумнівайся, Катю.

Щось підозріле здалося Каті у цій його веселості та впевненості у його словах: «Все оплачу, все помию» та «Не сумнівайся, Катю». Їй раптом здалося, що перед нею тепер не боязкий і забитий Ромочка, а той нахабний і хитрий Роман, який майже два роки пудрив їй мізки і вішав локшину на вуха, що любить її, а потім обдурив.

«А чи не помилилася я, — злякалася Катя, — може він задумав щось?».

Але обличчя Романа в цей час стало схоже на мордочку чау-чау і Катя заспокоїлася.

«Та ні, – подумала Катя, – не може бути. Це мені здалося. Адже він розуміє своє становище. Знає, що я будь-якої миті можу викинути його з квартири. Це мені тільки здалося.

І Роман почав жити у маленькій кімнаті.

Пройшов місяць. А Роман так нікуди не з’їхав. І Катя, повернувшись додому з роботи і виявивши присутність того, хто був у квартирі, вирішила з ним серйозно поговорити. Але, зайшовши до нього в кімнату, вона виявила його під двома ковдрами з мокрим рушником на лобі.

— Зовсім розклеївся, Катюша,— ледве повертаючи язиком, сказав Роман, показуючи термометр. — Уже збирався йти і тут на тобі. Майже сорок. Все, як у тумані.

— Може, когось викликати? – запитала Катя.

– Вже викликав. Він нещодавно пішов. Сказав, щоб дотримувався режиму. Така неприємність. Але ти не думай, Катя. Я зараз… трохи ось тільки полежу і піду, Катя. Ти не хвилюйся. У мене, он дивись, всі валізи вже зібрані.

Роман слабкою рукою вказав на валізи, які стояли у кутку.

— Трохи ось тільки зараз полежу, гаразд? — тихо промовив Роман. – І піду.

«Господи, — злякано подумала Катя, — куди він зібрався в такому стані! 40!»

— Та чого там, — сказала Катя. — Я ж не жену. Розумію. І не треба тобі нікуди зараз йти. Сказали, щоби відпочивав, от і лежи. А коли прийдеш у норму, тоді і йди спокійно.

— Ні, Катя, я так не можу, — сказав Роман і спробував підвестися. — Це як мінімум ще два тижні, а може, й більше. А в тебе своє життя, Катю. Я розумію. А мені ще на роботу треба. Я зараз піду. Я на нову роботу влаштувався. Завтра – перший день. Піду я. Не хочу людей підводити.

Роман зняв рушник з чола, каламутним поглядом глянув на Катю, трохи підвівся на ліктях і… без сил опустився назад.

– Я зараз, Катя, зараз, – сказав він, – з силами тільки зберуся. Щось голова паморочиться. Ти не думай, Катя. Я піду. Мені на роботу завтра. І квартиру я вже знайшов. Вже гроші наперед заплатив: і агенту, і господарям.

— Нікуди ти не підеш, — сказала Катя. — У такому стані я нікуди тебе не пущу. Здоров’я – дорожче.

Катя вийшла із кімнати. Роман криво посміхнувся, викинув мокру ганчірку, сховався з головою і заснув.

Минуло ще два місяці. Роман не з’їхав, хоч і прийшов у норму. Знову переконує зачекати ще трохи, ще зовсім недовго.

– Недовго – це скільки? — суворо поцікавилась Катя.

— Ну, Катя, — відповів Роман, — недовго це недовго. Як я тобі точно скажу? А тим більше, що… Ну, ти ж знаєш, що мені просто нема куди йти. На вулиці я, чи що, ночуватиму.

– Чому на вулиці? – здивувалася Катя. — Ти ж квартиру збирався винайняти.

– На що? — мало не плачучи, відповів Рома. — Я майже два місяці вдома провалявся, поки не прийшов у норму після всього. Ти ж сама тоді мене не відпустила. А тепер женеш. А я через тебе з колишньої роботи звільнився, а на нову так і не пішов. А з тих грошей, що я маю, мені тільки й залишилося, що на їжу і тобі, на оплату комунальних послуг.

“Ні-ні,— думала Катя,— ні. Так більше не можна. Так далі не може продовжуватись. Я не зможу. За що мені це все? Чому?”

Катя не витримала і заплакала. Їй раптом стало дуже шкода себе. Але вона не знала, що робити і як вчинити. Вона ревіла і при цьому щось казала Романові: про те, що їй важко, що вона заплуталася, що не знає тепер, що робити. Що в неї ніби з’явився інший, але вона навіть у дім його запросити не може, бо тут чужий чоловік.

Катя говорила та плакала, говорила та плакала.

Напевно, Катя сподівалася, що її сльози хоч якимось чином вплинуть на Романа, і він зрозуміє, що так не можна, що всьому є межа, що він — зайвий тут; зрозуміє і піде.

Катя плакала, скаржилася, просила, а обличчя Романа ставало все більш напруженим. І ось коли Катя вже ніби почала заспокоюватися, коли їй раптом здалося, що Роман все зрозумів, як раптом сталося те, чого вона за жодних обставин не могла чекати.

Обличчя Романа раптом перекосилося, його рот широко розкрився і… він теж заплакав. І як заплакав! Так плачуть діти, коли їх уперше залишають у дитячому садку.

— А-а, — голосно ревів Роман, не закриваючи рота, і сльози текли його обличчям.

Якийсь час Катя і Роман ревіли разом, дивлячись один на одного. Катя плакала і дивилася на Романа, широко розплющивши очі. Роман, у свою чергу, плакав, нічим не поступаючись Каті, і дивився на неї так само.

У якийсь момент Каті здалося навіть, що вона дивиться на себе в дзеркало, тому що Роман начебто повторював за нею всі її рухи та її міміку. А потім їй здалося, що це не Роман повторює за нею, а вона все повторює за Романом.

Першою не витримала Катя. Їй раптом стало вже не до своїх сліз, бо Роман її переплакав, якщо так можна сказати.

Роман стояв перед Катею, ридаючи так щиро і так голосно, і так широко відкриваючи рота, що Каті стало навіть соромно за свої сльози. Її проблема здалася їй не справжньою, менш значною, порівняно з проблемою Романа.

Катя підійшла до Романа, притиснула його до себе, почала гладити по голові і заспокоювати, кажучи ніжні та добрі слова. Роман поступово заспокоювався.

— Не плач, — казала Катя, — живи в мене скільки хочеш. Тільки не плач.

Як тільки Катя вийшла з кімнати, Роман зачинив за нею двері на ключ, байдуже позіхнув, почухав потилицю і, криво посміхнувшись, дістав манікюрний набір, увімкнув телевізор і почав полірувати нігті на руках і дивитися кіно.

Щодо роботи та грошей, яких вистачало тільки на їжу, Роман, звичайно, брехав. З роботи він нікуди не йшов. А в ті дні, коли треба було комедію розіграти перед Катею, він просто брав відгули за свій рахунок. І зарплата в нього була хороша. І йому цілком вистачило б на те, щоб зняти собі щось пристойне. Але! Роман був жадібним та хитрим.

Так, йому не подобалася Катя, але подобалася її квартира і з’їжджати з цієї квартири, ось так просто він нікуди не хотів. Він вирішив жити тут якнайдовше. Ось скільки зможе, а там хто його знає. Може, Катя його знову покохає, а якщо й не покохає, то пошкодує, і все повернеться на круги свої. Але якщо навіть і не полюбить і не пошкодує, теж нічого страшного.

«Навіть якщо зайвий місяць протягну, — думав він, — скільки грошей заощаджу. А якщо два? А якщо більше? Так, дивишся, і назбираю на свою квартиру в столиці. Одружуся з великого кохання. Стану батьком. Займуся вихованням спочатку дітей своїх, а потім і онуків. Ну, просто все в мене буде, як у хорошому кіно зі щасливим кінцем.

І ось минуло вже рік, а Роман так нікуди й не йде. Живе у колишньої дружини та проблем не знає; віддає їй гроші за світло, газ та інші комунальні послуги, миє за собою посуд, збирає гроші і радіє життю.

«Вважай, що за рік тисяч сто вже зекономив, — думав Роман, — а може, й більше. Та й Катя, я дивлюся, вже дивиться на мене по-іншому. Не так, як раніше, коли тільки розлучилися.

Чому Катя не виганяла Романа? Шкода. Роман – артист ще той. І знаючи характер Каті, легко міг викликати до себе жалість. Роман грав свою роль із натхненням. Не дивно, що Катя всерйоз вважала, що в нього зараз важкі часи, і йому просто нікуди піти. Такі, як Роман, і не таких як Катя навколо пальця обводять.

І невідомо, чим би все це закінчилося, якби не Галя — шкільна подруга Каті. Галя та Катя не бачилися вже дуже давно. Вони зустрілися у Каті вдома. Почали розповідати один одному, у кого як ідуть справи.

Катя пораділа за подругу і розповіла Галі свою сумну історію.

— Катю, ти у своєму розумі? — спитала Галя, яка миттю розкусила Романа і зрозуміла, що він за людина. — Скільки часу в розлученні, і ти терпиш його в себе?

— Йому нема куди йти, — сказала Катя, — я спочатку теж думала, що він прикидається, але… Ні, Галя, так не можливо прокидатися. Йому дуже важко зараз. І я не сумніваюся, що якщо я його вижену, то він, звичайно, піде, але сидітиме з валізами на вулиці, перед моїм будинком.

— А хочеш, подруго, я зроблю так, що він піде і не сидітиме перед твоїм домом? — спитала Галя.

– Хочу, – відповіла Катя.

— Покажи мені свою квартиру, — попросила Галя.

Катя показала.

— А ці двері? — спитала Галя.

— Це Роми кімната. Він, мабуть, зараз спить.

— А ти, я бачу, ремонт давно в квартирі робила, — задумливо промовила Галя.

– Давно. Хотіла цього року зробити, але… Бачиш, як воно все в мене складається.

— Бачу, — відповіла Галя.

Минуло три дні. Роман полірував нігті і дивився телевізор, коли в двері постукали.

– Вам кого? — грубо поцікавився Роман у незнайомої жінки, якк стояла перед дверима.

— У квартирі розпочинається капітальний ремонт, — сказала Галя. — Ось договір із господаркою на ремонтні роботи. А ти хто? Про тебе нічого не говорили? Зверни увагу, тут зараз почнуть все демонтувати.

— Я теж… тут живу, — злякано відповів Роман. – А де Катя?

— Уклала з нашою фірмою договір, віддала ключі та поїхала. Куди? Не знаю, — відповіла Галя.

– А як же я?

— А ти на якій підставі тут? — спитала Галя. — Чому нас не попередили? Документи покажи свої. Або я викликаю поліцію.

Роман поліз за паспортом, але згадав, що там вказано зовсім іншу адресу.

— Нема документів, — сказав Роман. — Але ми з Катею — у дуже добрих стосунках, і вона, розуміючи, як мені зараз важко і таке інше, дозволила…

Роман трохи розгубився від того, що відбувається, і не розумів, кого йому зараз зображати з себе.

“Плакати перед незнайомкою – безглуздо, – думав він, – і мордочка американського кокер-спанієля тут не допоможе.”

— Одна година, — сказала Галя.

— Що «одна година»? – не зрозумів Роман.

— Одна година, і щоб твого духу тут не було, — сказала Галя. – Зараз сюди робітники приїдуть.

У цей час у квартиру зайшли кілька суворих мужиків у спецівках та з інструментами.

— Ремонт розпочнете з цієї кімнати, — сказала їм Галина, — вона за годину звільниться, і приступайте.

— Нам ніколи чекати, — сказав найсуворіший. — У нас призначено на цей час, отже, зараз і почнемо.

— Я швидко, — сказав Роман. – П’ять хвилин, і мене нема.

– Тобі допомогти? — поцікавилися суворі мужики в Романа.

– Я сам, – сказав Роман. – Не турбуйтесь. У мене вже давно все майже зібрано. Залишилося так: дещо по дрібниці.

Даремно Катя турбувалася, що Романові нікуди йти, і він мозолитиме їй очі, сидячи у дворі будинку. Роман і п’ять хвилин не простояв біля під’їзду, як під’їхала машина, яка назавжди забрала Романа з життя Каті у невідомому напрямку. А в квартирі Катерини справді розпочався ремонт. На час ремонту вона взяла відпустку та поїхала на море.

Previous Article
Next Article

Плюсуйся на Мандри!

Якщо Вам подобаються наші новини, будь ласка натисніть на кнопку!