Василю Петровичу шістдесят років виповнилося минулого літа. А він ще жодного разу одружений не був. Хтось, може, подумає, що Василь Петрович — недолугий чоловік. Але ні. Просто так склалося його життя.

Коли інші чоловіки віком від 20 до 35 років одружуються вперше, Василь Петрович навчався у двох інститутах і розпочинав свою справу.

Коли ті самі інші чоловіки у віці від 35 до 50 років вперше розлучаються і починають нове щасливе життя, Василь Петрович займався розвитком своєї справи і перетворювався на дуже багату людину.

І ось коли інші чоловіки у віці від 50 до 60 вже всерйоз подумують про те, щоб знову почати спочатку, Василь Петрович не починав все спочатку, а спокійно розширював свою і без того величезну справу. І збільшував свій і без того нечуваний капітал.

Загалом, Василь  Петрович уже 60 років жив, не як інші, а якось по-своєму. Тому й не було в нього й досі ні дружини, ні дітей.

Зате були родичі, які ставилися до Василя Петровича з ревнивим обожнюванням. Загалом,чоловік і був для своїх родичів тим найбагатшим і найдобрішим дядечком, про якого багато хто мріє.

— Ну хто, крім нас, ще його так любитиме! — в один голос заявляли усі ревниві родичі. – Ніхто. Тому що решті потрібні від нього тільки його гроші.

Нам, звичайно, також гроші його потрібні. Але ми це інша справа. Тому що ми родичі, а значить, нам належить, і ми маємо право. А на подяку, коли настане час, і наш улюблений дядько піде від нас назовсім, ми влаштуємо йому пишні проводи.

Василь Петрович не був жадібною людиною і нікого з родичів не обділяв. Він справді був добрим, добрим багатим дядечком. Розумів, що всі його родичі багато в чому залежать від нього, бо самі вони нічого до ладу не вміють, і допомагав їм чим міг.

А міг він дуже багато. Тому вся рідня Василя Петровича завдяки його турботам благополучно жила в дуже хороших квартирах. Всі його родичі їздили на хороших автомобілях і мали добрі дачі у найближчих передмістях. І його родичі, без винятку, щомісяця отримували певні грошові виплати.

І треба сказати, що всі родичі Василя Петровича так до цього звикли, що сприймали це як щось зрозуміле. Як належне!

Більше того, вони навіть той факт, що взагалі живуть, сприймали не інакше, начебто тим самим виконують якусь дуже важливу і потрібну роботу для Василя Петровича. А допомогу, яку всі вони отримували від нього, сприймали не інакше, як заробітну плату за те, що живуть для нього.

Іноді до смішного доходило. Вартувало Василю Петровичу випадково, не навмисне, хоч на день затримати щомісячну підтримку родичів, як тут же до нього йшли від усіх його родичів скарги щодо затримок.

Василь Петрович у таких випадках вибачався і як компенсацію за завдані незручності платив їм трохи більше.

Хтось, може, подумає, що Василь Петрович був не дуже розумною людиною, коли чинив так? Ну, справді, хіба це добре утримувати за свій рахунок родичів-нероб і тим самим заохочувати їхнє дармоїдство?

Але Василь Петрович був настільки захоплений своєю великою і цікавою справою і настільки далекий від усієї цієї метушні навколо свого великого багатства, що йому й на думку не спадало, що в його вчинках є щось погане.

Тим більше, що всі ці витрати на родичів були для нього такою дрібницею, на яку він просто не звертав уваги.

Але крім усього іншого, звичайно ж, слід врахувати і те, що своєї сімʼї у Василя Петровича не було! Ось він і ставився до всіх своїх родичів мало не як до своїх дітей: маленьких, нерозумних, слабких дітей, які потребують його допомоги. На себе ж Василь Петрович витрачав дуже мало. Жив дуже просто.

Загалом все було чудово, всі були щасливі, як раптом… Василь Петрович вирішив одружитися. Ну так! Закохався і вирішив одружитися. Уявляєте! У 60 років!

– Він що? Більше нас не любить? — одного разу дивувалися родичі Василя Петровича. — Навіщо йому ще хтось, якщо він має нас? Та й смішно це. У його віці! Так і взагалі! Не зрозуміло, як таке могло статися. Швидше за все, це якесь непорозуміння.

А сталося це випадково. Василь Петрович зустрів свого друга дитинства, юнацтва та юності, Миколи Івановича. Вони не бачилися більше тридцяти років, і ось раптом така зустріч. Микола Іванович запросив Василя Петровича до себе додому, щоби відзначити зустріч.

Там вони розмовляли. Микола Іванович вихвалявся своїми успіхами і в справах, і в особистому житті. Багато говорив про свій щасливий шлюб, про своїх дітей.

А Василь Петрович, навпаки, нічим не хвалився. Про своє багатство промовчав. Сказав тільки, що є в нього деякі справи, але про величину цих справ і про своє казкове багатство промовчав. А щодо особистого життя сказав, що в нього воно не склалося, і він уже ні на що, у цьому сенсі, не розраховує.

Микола Іванович дуже здивувався словами друга.

– Та ти що, Вася? — вигукнув Микола Іванович. — Та тобі тільки шістдесят. Та ми тобі, знаєш, яку дружину знайдемо! І все в тебе ще буде. І сім’я, і ​​діти, і онуки.

— Ні, Коля, — відповів Василь Миколайович. – Мій поїзд пішов. Та й хто за мене вийде? Ліпше і… не мріяти марно.

Звичайно ж, Василь Петрович не говорив своєму другу все, що думав з приводу свого можливого одруження. Він розумів, що з огляду на його незліченне багатство, за нього багато хто б вийшов. Навіть незважаючи на його вік. Але це його й зупиняло.

– Та нікуди не пішов твій поїзд, Василь! – стояв на своєму Микола Іванович. — Скажеш також. Ось моя дружина має подругу. Ольга Іванівна. Їй лише тридцять дев’ять. Працює. Своя квартира. Була заміжня, але… щгось там не склалося.

— Ні, — впевнено каже Василь Петрович. — Занадто велика різниця у віці.

— Нормальна різниця, — наполягав Микола Іванович. – Не вигадуй.

— А раптом я їй не сподобаюся? – сказав Василь Петрович.

– А не сподобаєшся, ми тобі іншу знайдемо.

Микола Іванович був такий переконливий, що Василь Петрович погодився.

– Гаразд, – сказав він. – Справді. Скільки можна. Все один, та один. Я згоден. Де там твоя Ольга Іванівна?

Василь Петрович та Ольга Іванівна познайомилися та… сподобалися один одному. А за якийсь час він робить їй пропозицію.

І ось про це дізнаються родичі Василя Петровича. Звісно, що вони всі розгублені. Вони не розуміють, що далі чекати від життя, і вирішили зібратися разом, щоб обговорити ситуацію, що склалася.

Постановили їхати всім гуртом до Василя Петровича і переконувати його в тому, що одружуватися йому не треба.

— Адже вона заміж іде не за вас, а за ваші гроші, — сказали вони.

— Та не знає вона про них нічого, — відповідає Василь Петрович.

– Ага! Не знає! Як же! – вигукнули родичі. — А чого вона тоді за вас виходить?

— Любить, — відказує Василь Петрович. — А щодо роботи моєї, я їй сказав, що інженером на заводі працюю.

— Вдає, що не знає про гроші і любить просто так, Василь Петрович! – наполягали родичі. — Хитра, бо дізналася, напевно, про те, хто ви, та розіграла виставу. Ну, подивіться на себе, Василь Петрович, ну якій жінці ви можете сподобатися як інженер? Смішно ж справді.

— Та я все перевірив, — каже Василь Петрович.

– Як? – запитують родичі.

— Справа в тому, що як тільки я з нею познайомився і зрозумів, що подобаюся їй, я одразу позбавився всього, що в мене було. Все продав. А що не продав, то подарував, — радісно відповів Василь Петрович. — І тепер я взагалі нічого не маю.

– Як нічого?

— Отак і нічого. Залишилася одна маленька квартира квадратів на тридцять, де я зареєстрований.

— А де ж ви будете жити, Василь Петрович, коли одружуєтеся?

— А в неї в квартирі й житимемо, — радісно відповів Василь Петрович. — Має гарну двокімнатну квартиру. Усього півгодини від метро на маршрутці. А квартирку мою будемо здавати. Її спокійно тисяч за п’ять на місяць можна здати.

– Яка маршрутка? Які п’ять тисяч на місяць? А де гроші?! – закричали родичі. — Гроші ж у Вас залишилися?

– Які гроші? – не зрозумів Василь Петрович.

— Ви свій бізнес продали, а де гроші? Гроші де?

– Ах, ці гроші! — до Василя Петровича дійшло, що мова. — А цих грошей нема. Я їх все віддав нужденним.

– Навіщо? — репетували родичі.

— Щоб кохання наше нічим не затьмарювати, — сказав Василь Петрович. — І якщо її любов до мене — це все спектакль, то, мабуть, вона вже дізналася б про це і відмовилася виходити за мене заміж.

— У такому разі, Василь Петрович, робіть ви, що хочете, — образилися родичі. — Якщо у Вас нічого немає, то нам абсолютно все одно, одружуєтеся ви чи ні.

Але ось що ми вам хочемо сказати. Ми планували, що коли настане час, і ви назовсім нас покинете, влаштувати вам пишні проводи. Але тепер… Після всього, що нам… що ми дізналися. Ні про які пишні проводи і мови не може бути. Вам зрозуміло?!

— Ясно, — розгублено відповів Василь Петрович, — але…

— Ви — смішна людина, Василь Петрович, — перебили родичі. — Вам 60, а ведете себе, як… Прощайте. Нам від Вас більше нічого не потрібне.

Родичі зрозуміли, що тепер немає у них багатого дядечка, і… відвернулися від Василя Петровича.

Весілля було дуже просте. Навіть не в ресторані, а вдома у Ольги Іванівни. Родичі Василя Петровича на це весілля, звичайно, не приїхали.

– А чому твоїх родичів на весіллі не було? — спитала Ольга Іванівна.

— А вони гадають, що я тепер бідний, — сказав Василь Петрович. — І тому мене більше не люблять. Але я не бідний. Я, як і раніше, багата людина. Але вони цього не знають.

— Нічого не розумію, — сказала Ольга Іванівна. — Хто багата людина?

Василь Петрович розповів своїй дружині, що він дуже багата людина, яка місяць тому вдала, що позбулася всього свого багатства.

Коли родичі Василя Петровича дізналися про справжнє становище його справ, і зрозуміли, що він, як і раніше, той багатезний дядечко, про якого всі мріють, вони зібралися, щоб обговорити ситуацію.

Було ухвалено рішення негайно їхати до дядька і вимагати, вимагати поновлення щомісячних виплат.

Зі свого боку вони обіцяли Василю Петровичу, що коли настане час, і він назовсім залишить їх, влаштувати йому пишні проводи.

Але Василь Петрович сказав, що з виплатами нічого не вийде. З двох причин. По-перше, тому що нещодавно він став батьком і гроші йому зараз потрібні. А по-друге, що найголовніше, грошима у їхній сімʼї розпоряджається тепер Ольга Іванівна.

«От хіба вона вам щось дасть, — сказав Василь Петрович. — Хоча… Але краще ви самі запитаєте її. А то мені якось… Самі розумієте.

Родичі звернулися до Ольги Іванівни. Та та взагалі не зрозуміла, чого вони хочуть, і запропонувала їм чай із сушками. Родичі пили чай, гризли сушіння і думали, що сушіння та чай — це, напевно, все, на що вони тепер можуть розраховувати.