Я довго думала, що подарувати на день народження сестричці, думки металися від конверта до якоїсь ювелірки. Сама я в’яжу на замовлення, але не кожному подобаються в’язані речі, а дарувати їх я не дарую. Не хочу вкладати в голови знайомих думку, що моя праця нічого не варта.

Але сестра сама вміє в’язати, тільки не любить. Роботу мою поважає, цінність собі чудово уявляє. Тому я зважилася зв’язати їй річ, що точно впишеться в гардероб. Почала я в’язати модний сьогодні светр-оверсайз. Тоня велика мисливиця до подібного ексклюзиву. Чимало вона у мене дрібничок випросила, одну навіть оплатила, коли швидше хотіла.

Мені пощастило, що фігури у нас однакові, без примірок я не впоралася б. Але і з можливістю перевірити посадку я поралася зі светром місяці два. Після роботи в’язала, рахувала петлі.

Вручила його на ювілей – і сестра виглядала задоволеною. Тут же перед дзеркалом ресторанним приміряла, поцілувала мене, але, зрозуміло, не залишила його на вечірній сукні. Але це нічого, головне, я побачила, що обновка сидить і йде відразу. Щоправда, потім я його на сестрі не бачила, чи не збігалися у нас графіки.

Через місяць наважилася спитати, чого вона його не носить.

– Так вийшло, випрала не в тому режимі, зіпсувала одним словом. Тому довелося подружці віддати, не хотілося возитися з ним. Але ж ти рукоділка, повториш його для мене, та й усе.

Знаєш, я тобі ексклюзивну річ в’язала, більше й пряжі такої не купити. І точно я не повторюватиму те, в чому твоя подружка розгулює, як у безкоштовній дешевці.

Така ситуація. І прикро, але з іншого боку, Антоніна по своєму права, хоч би вона його розпустила й шкарпеток нав’язала. Я тепер просто не в’яжу сестрі, не можу себе змусити.