У нас із чоловіком двокімнатна квартира і не з неба вона нам упала, не у спадок дісталася. Від моїх батьків я успадкувала будиночок у селі, але не як у рекламі молока, а халупа, яка на весь голос потребувала капітального ремонту. Ми її продали, щоби купити квартиру. Витягли з неї не  багато, але хоч щось, вже спасибі.

Мама чоловіка, Любов Михайлівна, живе та процвітає у своїй окремій однокімнатній квартирі. У них квартира була двокімнатна, але свекруха чесно виділила чоловікові його частку, продавши квартиру і купивши собі однушку. За це їй велике людське спасибі.

Зі свекрухою у мене стосунки хороші, але думаю, що це від того, що ми майже не перетинаємося. Так, на свята, зрідка ходимо відвідати. Мама в чоловіка вчитель, досі працює, так що їй теж особливо нема коли гостей приймати і по гостях ходити.

І є у нас син, йому зараз двадцять шість років. Рік тому він одружився. Ми цю справу благословили, подарували грошей, натякнули, що їх можна витратити на іпотеку, але молодята купили машину. Ми з чоловіком пальцем біля скроні покрутили, та й годі. Наша справа – подарувати, а далі як хочуть.

Молодята на іпотеку поки що налаштовані не були. Невістка стрибала з місця на місце, змінюючи не лише фірми, а й сфери діяльності. Начебто виросла, але так і не зрозуміла, ким хоче стати. Син працював стабільно, але за чотири роки, що він у тій конторі, жодних зрушень в кар’єрі. Зарплату щорічно трохи індексують, і все.

Ми з чоловіком їм мізки не виносили на тему іпотеки, онуків, стабільності та іншого. Це їхнє життя, нехай самі його й живуть, як уміють, як виходить. Бабуся не схвалювала таку поведінку онука та його дружини, про що постійно їм говорила, але бабуся – людина іншої епохи, ще й педагог.

Розмова про бабусину квартиру, як про спадщину, ніколи не піднімалася. Мені здавалося дико обговорювати це за живої людини. Все ще тисячу разів може змінитися.

Син же, як виявилося, вважав бабусину квартиру своєю законною власністю, про що ми нещодавно дізналися від нього самого.

– Мам, тату, привітайте нас, ми чекаємо на дитину! – радісно сяяв син. Ми привітали, а він продовжив. – Я до вас не лише з цією новиною, а й із серйозною розмовою щодо квартири.

Я вже внутрішньо напружилася, бо просто так такі розмови не заводять.

– Загалом, іпотека нам тепер із зрозумілих причин не світить, але й на зніманні з дитиною жити не хочеться. І господарі різні трапляються, і грошей зайвих на оренду не буде, дружина в декрет піде. Я тут подумав… Бабусина квартира все одно моя буде з часом. То чого тягнути? Забирайте бабусю до себе зараз, а ми заїдемо в квартиру.

– Угу… А більше жодних планів немає? – співчутливо поцікавився чоловік.

– Ну, якщо у довгій перспективі, то потім треба буде помінятись квартирами. Ви з мамою в однушку, а ми з дружиною в двоє. Але це віддалена перспектива, говорю ж.

– Зрозуміло. Кохана, принеси мені швейне приладдя. Треба синові ґудзик на лоба пришити, щоб він об губу не спотикався, а то вб’ється ненароком.

Довелося пояснювати синові, що він забагато хоче. Бабуся у нас ще в силах і навряд чи горить бажанням тіснитися з нами в одній квартирі. Та й ми не в захваті від перспективи у наші роки жити з мамою. Одна справа забрати немічну людину, якій допомога та догляд потрібна, а зовсім інша перевозити бадьору стареньку, яка цього ще й не хоче.

Син на нас надувся, заявив, що очікував від нас допомоги, адже у них незабаром з’явиться дитина. А ми його висміяли і відмовилися допомагати. Мовляв, які ж ми батьки, коли кинули дитину в складній ситуації.

– Ви самі в цю ситуацію себе загнали. Потрібно було думати спочатку, а потім робити. Якщо ви такі дорослі, щоб одружуватися і розмножуватися, то й відповідальність за свої вчинки навчіться нести, – жорстко осік його чоловік.

Зрозуміло, що ми якось допомагатимемо, все-таки син. Але, чесно кажучи, після цієї розмови робити це зовсім не хочеться.