Тиждень тому Борис сховав удома велику суму грошей. Сто тисяч. За виконання приватних замовлень із ним розплачувалися готівкою. І ці гроші Борис збирав на нову машину. Приховуючи від дружини.

Перш ніж сховати гроші вдома, він зберігав їх на роботі. У металевій шафі для інструментів.

«Надійніше за будь-який сейф, — думав Борис. — На територію підприємства так просто не пройдеш. І до цеху чужі не ходять. А шафа моя на кілька секретних замків закривається, які, крім мене, ніхто відкрити не може».

Але він пішов у відпустку і лише тому привіз гроші додому. Вдома він їх сховав. А наступного дня Борис святкував день народження. І прийшли гості. Святкували чотири дні поспіль. Бо відпустка. Тільки п’ятого дня, коли гості роз’їхалися, Борис згадав про сто тисяч. Але забув, куди саме їх поклав. Кинувся шукати. Оглянув усі можливі місця. Нічого не знайшов.

«А що коли… Леся взяла? – подумав він. – Знайшла і мовчить тепер. Чекає, коли я сам розповім. Тоді тільки й поверне.

У чесності дружини Борис не сумнівався. Але знав, що якщо Леся гроші знайде, вона одразу нічого не скаже. А чекатиме, коли він сам у всьому зізнається.

І, звичайно ж, він міг би відразу їй у всьому зізнатися і прямо поставити їй запитання. Мовляв, так і так, чи не знаходила сто тисяч? Але в тому й річ, що він не був повністю впевнений, що дружина справді знайшла ці гроші.

«А раптом вона ні сном, ні духом? — міркував Борис. – “Які сто тисяч?” – запитає. Вийде, що я тільки марно себе видам? Так чи що? І доведеться у всьому зізнаватись. І прощай новий автомобіль».

Борис вирішив з’ясувати це, не ставлячи прямих запитань. І тепер думав, з чого розпочати розмову.

– Слухай, Леся, – сказав Борис. — А ти ненароком у нас у будинку нічого такого не знаходила?

– Чого такого? – не зрозуміла Леся.

— Ну, чогось незвичайного.

— Незвичайного не знаходила, — відповіла Леся.

— А звичайного?

– А що тебе конкретно цікавить?

– А що знаходила?

— Та я нічого і не шукала.

— А чого тоді питаєш? — розлютився Борис.

— А ти щось загубив? — весело спитала Леся. — Так скажи. Разом і шукаємо.

«Зраділа! – подумав Борис. – Разом вона шукати зібралася. Ні. Без тебе якось обійдуся. Тому що з тобою тоді ділитися доведеться».

— Нічого я не губив, — байдуже відповів Борис. – Так просто. Цікавлюсь.

Борис зрозумів, що дружина грошей не брала. Але й Леся дещо зрозуміла.

«Значить гроші сховав, — подумала вона. – І знайти не може. Забув, куди поклав».

А Борис, який уважно дивився на дружину, зрозумів, що хоч грошей вона й не брала, але про все здогадалася.

«Дарма я почав з нею цю розмову, — подумав Борис. — Вона зрозуміла, що я мав на увазі гроші. Тепер вона не заспокоїться, доки не знайде їх».

— А ти що, вся відпустка зібралася вдома сидіти? — спитала Леся.

– А що?

– Нічого, – сказала Леся. — Просто я збираюся сьогодні генеральне прибирання у квартирі зробити. Ти мені заважатимеш.

“Ось воно! – подумав Борис. – Почалося. Прибирання вона генеральне задумала. Знаю я це прибирання. Всю квартиру вгору дном підніме і знайде мої гроші».

— Та у нас чисто, — сказав Борис.

— Та де ж це чисто? – відповіла Леся. — Он на шафі скільки пилу. Потрібно прибрати її. Прямо зараз.

– Та ти що?

– А що? І на книгах пилюка. І меблізаважають пропилососити. Ось із пилу на шафі і почну.

— У другій половині дня пил витирати задумала? – жахнувся Борис.

– Чому ні?

— Прикмета погана. З ранку треба.

— Я не вірю в прикмети, — сміливо відповіла Леся.

Вона взяла стілець і ганчірку, щоб дотягнутися до верху шафи, але Борис їй цього не дозволив.

«А що коли на шафі я гроші і сховав? – з жахом подумав він. — Зверху шафи я й не перевірив».

– Я сам! — закричав Борис, вириваючи в Лесі ганчірку, забираючись у стілець. – Ти що? Так собою ризикувати. Бач, чого надумала. А раптом ти впадеш. Я собі цього ніколи не пробачу.

— Ну, сам, то сам, — сказала Леся і з цікавістю спостерігала, як Борис на шафі порохи витерав.

«Ні, – думав Борис. – Не на шафі. У якомусь іншому місці. Даремно тільки шум підняв».

Після цього Борис витер пил зверху всіх меблів і пропилесосив. Прочистив вентиляційні грати на кухні. Допоміг дружині почистити ванну та туалет. Загалом, робив багато всього, за що вона бралася, аби бути з нею поряд і не дати їй змоги знайти гроші першою. Перепочив годинку, тільки коли Леся в магазин пішла.

Вночі Борис довго не міг заснути.

«Куди ж я їх засунув? – думав він. — Ну, все ж обшукав. Всю квартиру прибрав. Ніде нема».

Леся також не спалося. Вона лежала поряд із чоловіком і думала про своє.

«Треба знайти, – думала вона. — Інакше він не зізнається. Я його знаю. А якщо знайду, то половина мені. Куди він міг їх засунути? Куди? Адже усю квартиру вилизали. Зазирнули у всі щілини. А гроші, мабуть, великі. Якщо він так за них переймається».

І в цей момент Лесі спала на думку одна ідея. Вона навіть підскочила від радості.

– Ти чого? — перелякано спитав Борис.

— Нічого, — весело відповіла Леся. – Так. Сон наснився.

– Страшний?

– Навпаки. Дуже гарний сон.

«Вона здогадалася, де схованка, — з жахом подумав Борис. – Точно! І що робити? Якщо прямо зараз не зізнаюся, то прощай усі сто тисяч. Тепер вона точно їх все собі забере. А з іншого боку. Може, воно не все так страшно, як мені здається. А їй справді щось добре наснилося».

Борис вирішив і далі не зізнаватись, а стежити за дружиною.

«При мені вона не наважиться в схованку лізти, — думав він. — А я, може, цей час згадаю, де він».

Борис прокинувся і побачив, що дружини поряд немає.

“Де вона? — схопився з ліжка, думав він. – Куди пішла? Як це я так? Проспав».

Борис вибіг у передпокій і одразу зрозумів, що Лкся пішла. Озирнувся і побачив на підлозі поруч із вішалкою тисячну купюру.

«Все, – подумав він. – Вона знайшла гроші. Я так і знав. Я відчував, що це все скінчиться. Ну чому я сам їй учора у всьому не зізнався. Цікаво, а де ж таки була схованка?»

Борис пройшовся квартирою і виявив, що в кутку вітальні відходить паркетна дошка. А тумбочка, що стояла на цій дошці, убік відсунута.

«Ну, так, — подумав Борис. – Так і є. Там, під паркетною дошкою, я сховав гроші. А зверху на дошку тумбочку поставив. І забув».

У цей час додому повернулася Леся.

— Погано, Леся, — сказав Борис. – Некрасиво.

– Що трапилося? – не зрозуміла Леся.

— Я півроку ці гроші збирав. У всьому собі відмовляв. А ти собі вирішила все забрати. Не добре.

— Які гроші?

– Сто тисяч.

– Не розумію про що ти.

– Не прикидайся! — сказав Борис і показав їй знайдену купʼюру. – А це що?

— Ти знайшов її? – зраділа Леся. — А я пішла за квартиру платити, стала в чергу, дивлюся, а грошей немає. Думала, загубила. А ти знайшов їх. Який ти молодець у мене.

Леся вихопила у чоловіка гроші та сховала у гаманець.

– Ну що? – сказала вона. — Починаємо шукати наші сто тисяч.

– Наші?

— Ачиї? Звісно, ​​наші. Бо половина моя. Але якщо не хочеш шукати разом зі мною, то можемо шукати порізно. Тоді хто знайде, тому все й дістанеться. Згоден?

Борис замислився. Йому, звичайно, було не дуже приємно визнавати свою поразку.

«Тим більше, що я тільки зараз дізнався, що паркетна дошка тут відходить, — думав він. – Не інакше, як Леся сама це все підлаштувала».

— Ти спеціально, чи що, тумбочку убік відсунула і паркетну дошку виламала?

– Ага, – зізналася Леся.

— І спеціально тисячу в передпокої залишила?

– Ну звичайно. Тепер я знаю, про яку суму йдеться. Ну що? Приступаємо до пошуків?

– Приступаємо, – сумно зітхнувши, погодився Борис.

Не одразу, звичайно, але вони знайшли заховані гроші. Леся отримала свої законні п’ятдесят відсотків від знахідки.

— Ти знаєш, Леся, а без тебе я їх не знайшов би, — зізнався Борис. — Це ж треба було так заховати! Ось зараз говорю, а самому страшно стає.

— Так, — погодилася Леся. — Та й я випадково на них натрапила. Чесно кажучи, могла і повз пройти. Давай ти наступного разу більше нічого ховати не будеш.

– Давай, – погодився Борис.