З Дариною дружимо ще зі школи – за однією партою сиділи, на одні гуртки ходили, навіть одягалися однаково. Завжди ділилися найпотаємнішими секретами, були мов сестри. З роками дружба не згасала, та інтереси в кожної були різні. Я помітила, що вона аж занадто багато хлопців мала. Що не день, то в неї нове “кохання”. Остигала швидко, через тиждень-другий. І хлопці за нею хвостом бігали, билися, плакали, під балконом ночували. Вміла вона крутити ними, тут не посперечаєшся.

Після школи вчилися разом, лише на різних факультетах. Мене у гуртожитку поселили, а вона з однокурсницями винаймала квартиру. І там вона вже не просто очима стріляла… Почала спати з усіма, партнери мінялися, як рукавички. Я звісно вчити її не хотіла, думаю, повинна мати свою голову на плечах, та й з ким попало не ляже. Думаю – дурна, подорослішає, покохає, заспокоїться. Але не тут було!

Універ закінчили, пішли працювати, спочатку я вийшла заміж, а потім Дарина. Я зі своїм невдовзі розлучилася (пив страшно), а ось вона – ні. І, знаєте, чоловік у неї золото. Усім би такого: і заробляє пристойно, її купає у подарунках. Маленьку доньку до нестями любить, Дашку на руках носить. Гарний, доглянутий, приємний у всіх сенсах чоловік. А вона все туди ж. Зраджує, та тільки так – що не місяць, то новий красень на горизонті. Чоловікові бреше, що зі мною – то дівич-вечір, то зустріч однокласників, то ще якась нісенітниця. А я так від брехні втомилася, що вже сили немає. Іноді думаю – от дурна вона, втратить чоловіка, залишиться одна, а виляти хвостом вічно не зможе.

Люблю подругу всією душею, але дивитись на те, як вона хорошого чоловіка використовує і собі життя гробить – не можу. Та й чоловікові її в очі дивитись тяжко. От думаю, а раптом він уже все знає, просто терпить, щоб її не втратити та сім’ю не розвалити? А якщо так, то і про мою брехню він знає, що ще гидкіше…