З мамою ми завжди мали непрості стосунки. Після того, як вони з батьком розлучилися, і ми переїхали, характер у неї дуже зіпсувався. Напевно, не можна її звинувачувати в цьому: постійна робота, брак грошей, двоє дітей, постійні нерви. Усе це не сприяє поліпшенню характеру.

Коли я закінчила школу, брат ще доучувався у дев’ятому класі. Я поїхала вступати до столиці, там же потім вийшла заміж за військового. Доучувалася я вже на заочному.

Мама мій вибір супутника життя сприйняла якось відсторонено. Я думала, що будуть моралі, що я гроблю своє життя, йдучи її стопами, адже наш батько теж військовий, але їх не було. Вона привітала мене, але якось миготливо. Так вітають колег на роботі із чимось незначним.

Я завагітніла, коли мені було двадцять п’ять років. З мамою здебільшого спілкувалася ці п’ять років телефоном, бо після того, як я закінчила навчання, їздити двічі на рік у відпустку вже не виходило. То чоловіка кудись переводять і треба збирати речі, то переселяють в іншу квартиру і там має бути ремонт, загалом часу не було на поїздки.

Повідомлення про мою вагітність збіглося з новиною про весілля брата. І там намічалося поповнення. Брат із нареченою і так збиралися одружуватися, а позитивний тест лише прискорив цей процес – наречена не хотіла бути на весіллі з животом чи дитиною на руках. Народили ми з різницею на два місяці, дитина брата з’явилася раніше.

Новина про те, що в мене народилася дитина, мама ніяк не сприйняла. Я пам’ятаю, з яким захопленням у голосі вона дзвонила, коли народився племінник, і мамине “ммм, ну, вітаю” на цьому тлі звучало як “та всім начхати”.

Всі розмови з мамою тепер полягали в тому, що вона розповідала про сина брата. І очі у нього розумні, і пальчики маленькі, і кректить він якось особливо кумедно. Постійно скидала фотки, як вона гуляє з коляскою, як тримає онука на руках, складалося відчуття, що вона там у них живе і постійно з дитиною.

Про другого онука, мого сина, мама майже не питала, фото не просила і взагалі складалося відчуття, що вона не пам’ятає його існування.

– Та зрозуміло, чому так – просто там дитина прямо перед очима, вона до неї вже звикла. А нашого вона в очі поки що не бачила. Нічого, поїдемо у відпустку, ще проситимеш, щоб мама від тебе та онука відстала, – заспокоював мене чоловік.

У відпустку ми поїхали, коли синові був уже рік та два місяці. Спочатку заїхали до моєї мами, нам дорогою було так ближче. Вона нас прийняла, нагодувала, напоїла, онука на колінах потримала, і за кілька годин втекла гуляти з дитиною брата. Ми прожили у мами тиждень, за цей час нашому синові вона приділила від сили години чотири, хоча дитина до неї тяглася, він в нас взагалі товариський.

З цих чотирьох годин дві вона провела поряд з онуком, бо ми ходили в гості до брата та його дружини. Ми з ними добре спілкуємося, жодної неприязні ми не маємо. Просто бачимося через обставини рідко.

Мамина поведінка особливо контрастно виглядала на тлі свекрухи, до якої ми поїхали згодом. Вона не знала, як онука посадити, чим почастувати, його з рук не спускала. Хоча в неї ще онук та онука від дочки є – онуці було п’ять років, а онукові півроку тоді було.

Наступні чотири роки ми до мами їздили. Приїхали, побули кілька днів, а потім їхали до свекрухи чи кудись на відпочинок. Мамі було не до нас, то чого нав’язуватися?

Перед новим роком мама потрапила до лікарні у передінфарктному стані. Брат тоді був у тривалому відрядженні, а його дружина сиділа із сином на карантині. За мамою був потрібний догляд. Я зібралася, взяла відпустку на роботі, взяла сина та поїхала. Залишити його вдома не було з ким, чоловік був на навчаннях і повернутися повинен був у кращому разі за два тижні.

Маму забрала з лікарні, вона бурчала, що не треба було стрімголов приїжджати, вона б і сама впоралася, але видно було, що їй приємно. Я прибирала, готувала, ходила до аптеки, супроводжувала маму на прийом до лікаря. Син, якому було вже п’ять років, перейнявся важливістю, що він єдиний чоловік у домі, і допомагав щосили.

Син носив бабусі їсти, стежив, щоб вона не забула випити пігулки, з важливим виглядом трогав їй лоба, переконуючись, що температури немає. Гуляв з бабусею по дворі, розповідав, які він рослини знає, і коли снігу не буде, він їх покаже, а вечорами розповідав їй казки, бо “після казки краще спиш, а коли спиш, краще одужуєш”.

Я бачила, що мама вже не така відсторонена, вона все більше захоплюється спілкуванням з онуком, вони дуже багато часу проводили разом. Коли настав час їхати, мама плакала, вперше на моїй пам’яті вона плакала при розлученні з онуком. Він теж ревів у три струмки, але намагався триматися, адже він чоловік.

–  Ви влітку у відпустку приїдете?

– Не знаю, мам, як вийде. У чоловіка навчання, у мене є звіти.

– Ну, якщи що, я приїду, заберу онука на літо. А восени заберете, чи я привезу.

Тут уже у мене була грудка в горлі. Це було ніби якесь диво. Мама згадала, що в неї є другий онук! Тепер у мого сина дві люблячі бабусі.