Мама сама напросилася в гості, так ще й племінників привезла, навіть дозволу не спитала
У нашій сім’ї поняття “особистий простір” не існувало. Заходити в кімнату без стуку, вриватися у ванну, коли хтось там миється, брати без дозволу речі – це все було нормою для мами та сестри. Я ж пішла в батька. Тому мене ця безцеремонність з дитинства дратувала. Жаль, що батька я майже не пам’ятаю, його рано не стало.
– Ой, фіфа яка, у ванну до неї не входь. Давай я по дві години чекати буду, поки ти там відлежуєшся!
– Та подумаєш, взяли її кофту, велика проблема. Не з’їсть же сестра твою кофту, одягне і поверне.
– Ну відпила трохи твого чаю, навіщо так одразу кричати?
– Та що там у твоєму телефоні може бути такого вже таємного? Тим більше, від матері!
Ці слова з самого дитинства мене переслідували. Мої обурення нікого не хвилювали, мама та сестра щиро вважали, що я просто істеричка, ще й жадібна. А мені просто хотілося, щоб вони дотримувалися меж мого особистого простору, не більше
Навіть у гуртожитку, де я жила під час навчання у ВУЗі, я мала більше особистого простору, хоча це й дивно. Сусідки, принаймні, питали, коли хотіли щось у мене взяти.
– Ну то вони ж чужі, звичайно, вони будуть питати. А ми свої, ми сім’я, – трохи здивовано заявляла мама, коли я під час канікул черговий раз з нею скандалила на тему особистих кордонів.
Коли я почала на третьому курсі підробляти, мама з сестрою стали рахувати ці гроші своїми. Сипалися постійні прохання скинути на телефон, а якщо я була вдома, щось купити. Щоразу звучало “потім віддам”. Але не віддавали. А якщо дотягувалися до гаманця, то могли і спокійно взяти гроші без дозволу. І знову “ми ж сім’я”.
Згодом я стала рідше з’являтися вдома, обмежуючись спілкуванням по телефону. А після навчання взагалі переїхала до столиці. Там я зустріла хлопця, ми стали зустрічатися, а потім одружилися. Весілля гуляти відмовилися, чим засмутили батьків, які мріяли про велику гулянку.
Натомість ми взяли іпотеку і стали обживатися. Платили без надриву, лише обов’язковий платіж, бо треба було ще щось робити ремонт і обставлятися. Вільних грошей майже не лишалося.
На малу батьківщину я їздити не рвалася. Відносини з рідними налагодилися і перейшли у безконфліктну фазу лише тоді, коли між нами пролягло шістсот кілометрів. Скорочувати цю відстань і псувати стосунки знову я не хотіла.
Сестра на той час уже розлучилася, прийшовши назад до мами з двома дітьми. Старшому синові там зараз вісім років, молодшому шість. Мама того року вийшла на пенсію та допомагала сестрі з дітьми. Сестра хоч і працювала, але грошей їм не вистачало. Ми з чоловіком періодично допомагали, але самі в такій ситуації, що особливо грошима не розкидались.
Місяць тому мама стала наполегливо набиватися до нас у гості. Мовляв, скільки живемо, а вона у гостях у нас ще жодного разу не була, це неправильно. Раніше справи не пускали, а зараз саме те, і онуки вже самостійні, і сама вона на пенсії.
Я тримала оборону, скільки виходило, але в результаті таки прогнулась під маминими проханнями і сказала, що вона може приїхати. Але про племінників розмова навіть не заходила, цей момент я б точно запам’ятала. Тому що одна справа, коли до тебе в однокімнатну квартиру їде одна людина, а інша справа, коли три, двоє з яких діти.
Але на вокзалі на мене чекала усміхнена мама, а з обох боків від неї стояли онуки.
– Ось, привезла дітей, хочу їм столицю показати. Коли ще така нагода з’явиться? Ви не кличете, а самим їхати дорого.
– Взагалі-то ми на тебе одну чекали…
– Ну, а я ось не одна приїхала. Та чим діти можуть завадити?
Я хотіла відповісти, що всім, але сяк-так стрималася. Хоча було дике бажання розвернутися та піти, залишивши їх на вокзалі. Так і треба було вчинити, менше нервів витратили б, а поганою я за підсумком стала все одно.
Цілих три дні у нас вдома діялося пекло. З такою мамою та бабусею діти, звичайно ж, навіть у голові не тримали, що бувають чужі речі, і що їх без дозволу чіпати не можна. І я, і чоловік навперебій їм казали, щоб вони не чіпали те, поставили це, а потім ще й ще.
– Та вам шкода чи що? Нехай пограються! – обурювалася мама.
А чим пограються? Колекційним крейсером, який чоловік клеїв чотири місяці? Чи моїм планшетом, який коштує дуже дорого та ще й у кредиті, бо потрібен для роботи? Чи проектором, який також не іграшка?
– Дітям нудно, у вас нічого для них немає.
З чого б у нас щось повинно бути для дітей, якщо їх немає?
Красою столиці мама з онуками теж насолоджувалися недовго, тому що гуляти вулицями виявилося прохолодно, а оплачувати їм походи в місця розваг я відмовилася.
Проводити скривджену маму я не поїхала, просто відправивши їх із племінниками на таксі до вокзалу. Мені вже тиждень ніхто не дзвонить і не пише, певно, всі образилися. А ми із чоловіком досі відходимо від стресу, який отримали від такого недовгого перебування гостей у нашому домі.