Вітчим у моєму житті з’явився, коли мені було шість років. Мама пішла від мого батька до дядька Слави, забравши мене із собою. Батько, який її дуже любив, навіть до іншого міста переїхав, щоб не сипати собі сіль на рану випадковими зустрічами.

Протягом усього року він забирав мене до себе на всі канікули, іноді дзвонив, вітав зі святами. Возила мене до нього бабуся, мама тата. Це був чарівний час, хоч там я почувалася нормальною дитиною, а не прислугою.

Вітчим до мене ставився упереджено. Якщо вдома щось траплялося, то винною завжди призначалася я. Ситуація погіршилася, коли народилася сестра. Окрім допомоги по дому на мене звалили ще й немовля. Навіть до тата не хотіли відпускати, бо потрібна була моя допомога, але він зміг домогтися, щоб на канікулах я їздила до нього.

Коли сестра підросла, я навіть не могла погуляти без неї. Мама ставила умови – або із сестрою, або сиди вдома. А сестру я тихо ненавиділа. Вітчим, а слідом за ним і мама, завжди бачили в другій дочці ангела небесного, який не здатний на капості. А сестра була дуже здатна, особливо, коли зрозуміла, що влітати за її витівки буде все одно мені – або я не могла довести, що це не моїх рук справа, або отримувала за те, що не встежила за дитиною.

Але в одинадцятому класі тато переїхав жити до нашого міста назад. Бабуся почала хворіти, і тато вирішив, що має бути поруч. Я почала брехати мамі про додаткові заняття, щоб піти до тата і побути там довше з ним та бабусею.

Так тривало місяць, доки мене не здала сестра. Мені хотіли взагалі заборонити спілкуватися з батьком, але він попередив, що піде до суду, якщо мати не перестане займатися нісенітницею, і вона вирішила не випробовувати долю. Як же – позбутися безкоштовної няньки та служниці.

Так, я відверто не люблю вітчима і відчуваю неприязнь до мами, тому що вона ніколи не вставала на мій бік, воліючи або займати нейтралітет, або займати позицію вітчима. До сестри теплих почуттів я теж не відчуваю, бо все життя вона була джерелом проблем. Я відчувала себе зайвою в цій сім’ї, і небажання матері мене відпускати можу пояснити лише одним – не хотіла втрачати прислугу в моєму обличчі.

Після закінчення школи я таки переїхала до батька, мене вже не цікавила думка мами з цього приводу. Бабуся не дожила до мого випускного всього два тижні, тому ми з татом жили вдвох. Я поступила, хотіла знайти підробіток, але батько сказав, що цілком здатний мене забезпечувати, тому моя робота зараз – добре вчитися.

Коли я була на третьому курсі, тато вирішив купити трьохкімнатну квартиру. У бабусі були накопичення, у нього були накопичення, продав бабусину квартиру і купив трикімнатну, оформивши її на себе, бо в момент покупки я була в таборі, куди поїхала вожатою.

– Мене не стане, квартира все одно буде твоєю, – сказав він мені. – У мене, крім тебе, нікого не залишилося.

Тато ніби щось відчував, бо його не стало дуже швидко.

З мамою на той момент я спілкувалася вже рідко. Вона на мене сердилась, що я пішла до батька, вважала, що я вчинила егоїстично, хоча я так не вважаю. Мені ж теж ніякого задоволення не приносили зустрічі, в яких на мене вихлюпували негатив. Спілкування звелося до простого спілкування телефоном на свята.

Навряд чи мати сильно страждала від того, що ми не спілкуємося, адже у неї була улюблена дочка – моя сестра. А у свої вісімнадцять років ця улюблена дочка подарувала батькам любимого онука. Коли стало відомо про вагітність, було вирішено негайно грати весілля, щоб усе як у людей було. Мене на захід теж покликали, я навіть сходила заради пристойності.

– Ну і добре, що у вісімнадцять народить. Будуть у дитини молоді батьки, а то зараз модно народжувати, коли вже онуків настав час няньчити, – заявила мама, як завжди виправдовуючи вчинок любимої доньки.

Пройшло з весілля сестри п’ять років. Має вже троє дітей, останнього вона народила буквально пару місяців тому. Живуть вони з чоловіком та дітьми разом із мамою та вітчимом у двокімнатній квартирі. Я слабо уявляю, як вони розміщуються там, але це й не мої проблеми.

Я досі незаміжня, але вже кілька років у мене є чоловік, з яким справа йде до весілля. Дітей я досі не хочу, мабуть, дитинство сестри щось зламало в моїх налаштуваннях. Може, після весілля ситуація якось зміниться, але поки що так.

Мама стала мені часто дзвонити ще до того, як сестра обзавелася останньою дитиною. Спочатку мене звинуватили у байдужості до сім’ї, мовляв, не приходжу, не цікавлюся життям рідних, а потім мама перейшла до справи.

– От незабаром третій онук з’явиться, треба буде якось розміщуватися, а у нас всього-то двохкімнатна квартира… Такі справи.

– Зрозуміло, – відповіла я, мене ця новина не зачепила.

– Що зрозуміло? Що тобі зрозуміло? Ми тут на головах сидимо один у одного, а їй зрозуміло! Могла б допомогти сестрі, рідна кров як-не-як.

Відповіддю їй було мовчання, тож мама продовжила. Вона вже все придумала – я ж одна, тому збираю речі та переїжджаю до них із вітчимом, а сестра із сімейством у мою квартиру.

– І всім буде добре, – закінчила мама.

– Ні, добре тільки вам, а мені ця рокіровка не потрібна. З якої радості я маю пускати сестру в свою квартиру, а сама селитися з вами? Я вже понад десять років сама живу, а тут до тебе та дядька Слави знову з’їжджати? Обійдетеся.

– Ти не розумієш, що нам тяжко? Ти маєш допомогти! Ми тебе виростили, ми твоя сім’я!

Я відповіла, що моя сім’я тато, а вони родичі, тільки й годі.

Тоді мама кинула трубку, як я сподівалася, зрозумівши неспроможність своїх вимог. Але ні, вона періодично телефонує, щоб уточнити, чи не передумала я. А в перервах між дзвінками скидає фотографії племінників, сподіваючись, мабуть, мене зворушити. Але не виходить.

Мама своїх спроб не залишає, її прохання переходять у вимоги, особливо часто вона мені стала дзвонити після народження сестрою третьої дитини. Але мене їхні проблеми не стосуються. Нехай розбираються самі, у мене давно своє життя, і я їм нічого не винна.