Андрій зателефонував мамі і повідомив, що квартиру купив і незабаром одружується.

— П’ять років тому, після закінчення середньої школи, мій Андрій поїхав до столиці! Вчитися! — радісно повідомляла Марія всім своїм добрим знайомим. – І ось! Вже свою квартиру купив. Велику. У самому центрі. Одружитися збирається. На весілля кличе.

— Квартира — це добре, — погоджувалися добрі знайомі. — Мабуть, не дурний син у тебе, якщо так славно він у столиці влаштувався. Тільки подумай, Марія, там багато таких жінок, які заміж виходять лише заради квартири. А потім розумного мужика залишають без усього. Як би й твого синка не обдурили.

— Щодо цього не хвилюйтеся, — впевнено сказала Марія. — Для цього й їду туди, щоб самій побачити, з ким він там одружитися зібрався. Мене не обдуриш. Я серцем чую.

І вже наступного дня після свого приїзду Марія все зрозуміла про свою майбутню невістку. І вирішила серйозно поговорити із сином. Вони розмовляли на кухні.

— Я не вправі від тебе цього вимагати, Андрію, — сказала Марія, — але я прошу, дуже тебе прошу, як тільки може просити синову матір.

— Про що ти, мамо? — ліниво й безтурботно відповів Андрій. — Все добре. А коли Анна стане моєю дружиною, буде ще краще.

— Кинь її, синку. Кинь поки не пізно. Ти молодий. У тебе все життя попереду. На роботі тебе шанують. Квартира он яка шикарна. Ну, навіщо ти сам собі хомут вішаєш? Тим більше що вона не любить тебе.

— З чого ти взяла, що не любить, мамо?

— Бачу, синку. Материнське серце не обдуриш. І ти! Чуєш? Ти теж її не любиш. Адже я бачу.

Перш ніж відповісти, Андрій широко позіхнув.

— Не розумію тебе, мамо, — відповів він.

— А тут і нічого розуміти. Кинь її, і справа з кінцем. Навіщо ж собі з молодих років життя губити. Ти ще можеш виправити все. Зроби, як я прошу. Потім «дякую» скажеш.

— Пізно, мамо, — відповів Андрій. – Я слово дав.

– Подумаєш! Як дав, так і назад візьми.

— Назад не вийде. Тут все не так просто, мамо.

— Вона на дитину чекає?! — злякано промовила Марія. — Так я й знала. Хитра. Брехлива. Підступна інтриганка. Заманила тебе до своїх сіток. А зараз не випускає.

— Та не чекає вона на нікого, — роздратовано відповів Андрій. — Але в нас уже весілля призначене. Гості запрошені.

Марія полегшено зітхнула.

— Якщо на дитину не чекає, значить, нічого не пізно. Навпаки. В самий раз. Зрозумій, Анна, тобі не пара. Повір мені. Я жінка, і я це бачу. Вона тебе не любить.

– Любить.

— Коли жінка кохає, у неї на обличчі свято. А на обличчі твоєї Анни я жодного свята не бачу. Не знаю, чим вона тебе зачарувала, але…

— Мамо, кажи тихіше, — попросив Андрій. — Не забувай, що Анна у квартирі. Раптом почує. Незручно.

– Все зручно. І дуже добре, якщо вона почує. Нехай чує. Може, нарешті, у неї прокинеться совість. І вона сама піде.

— Про що ти кажеш, мамо? До чого тут її совість? А моє сумління?

— До того ж! — вигукнула Марія. — От скажи, скільки їй років?

– Моя ровесниця.

– Це ненормально, Андрію. Дружина повинна бути молодшою ​​за чоловіка. Ти тільки уяви. Мине ще років п’ятнадцять, і все. Ти, як і раніше, будеш молодим сорокалітнім чоловіком, а вона?

– І що?

— А те, що ти на той час полюбиш іншу. Молоденьку.

– З чого ти взяла?

– Покохаєш, я знаю. Тому що у всіх так. Отже, і в тебе буде. І ось тоді ти згадаєш маму. Ти згадаєш, як я попереджала тебе. Тільки пізно буде. З неї як з гусака вода. Вона нічого не втратить. А ось ти, Андрійку, залишишся ні з чим. Та ще й аліменти… І добре, якби на одну дитину. А якщо у вас більше дітей буде? Думав про це?

Андрій тяжко зітхнув.

– Думав, – відповів він. — Та тільки…

— А якщо думав, то чому й досі не розлучився з нею? Чому не кинув? Чому справу до весілля довів?

— Як її кинути? Адже я слово дав. Сам їй пропозицію зробив. Умовляв вийти за мене.

— Сам умовляв?

– В тому то й справа. А тепер що? Вона з батьками своїми мене познайомила. А ти кажеш… покинути. Як покинути?

— Та дуже просто покинути її, — відповіла Марія. — Скажи їй: «Пішла геть!» І все. Нехай збирає свої речі та провалює туди, звідки приїхала. Разом із своїми батьками. До речі, звідки вона?

В цей час на кухню прийшла Анна.

— Доброго ранку, — сказала вона.

– Доброго? — здивовано відповіла Марія Іванівна.

– Мама! — тихо крізь зуби видавив із себе Андрій. – Я прошу, не треба.

— Я знаю, що роблю, сину. Повір, — шепотіла Марія. – Не хвилюйся. До речі, тобі вже час на роботу.

Андрій глянув на годинник.

— Справді, настав час, — сказав він. – Я побіг. Дуже прошу, не сваріться тут без мене. Особливо це стосується тебе, мамо.

Андрій пішов.

– Щось трапилося? — спитала Анна. — У вас такий сердитий вигляд?

— Послухай, дівчинко, а тобі не здається, що ти добре влаштувалася?

«Не сподобалася я їй, – подумала Анна. – І тепер вона хоче зробити все, щоб я розлучилася з Андрієм».

— Мій син тебе не любить.

– Любить.

– Я знаю свого сина. Повір. Швидше за все, він має іншу. Яка була до тебе.

– Немає в нього нікого.

– Є! Тільки тобі про це невідомо. Мій син хитрий. І вміє ховати такі речі. Але колись ти все дізнаєшся. Та вже пізно буде. Лікті кусати станеш. На стіни кидатись. Тоді й згадаєш мене.

«Може, справді в нього є хтось? – подумала Анна. — Ну, не може ж рідна мати такі гидоти про сина вигадувати. А раптом може? Ні. Не вірю. Не може такого бути”.

— Ви кажете дурниці. Андрій любить лише мене. І я стану його дружиною.

– Користуєшся тим, що мій син – чесна людина, так? Тільки ось, що я тобі скажу, люба. Ти, звичайно, можеш змусити його одружитися з собою, але ти не зможеш змусити його любити тебе все життя.

– Що ви хочете?

— Хочу, щоб жодного весілля не було. Ясно тобі?

– Чому?

– І тобі не соромно? Невже ти сама не розумієш?

– Ні.

У цей час у квартиру зателефонували. Анна пішла відчиняти двері. Марія за нею.

– Ви хто? — спитала Анна, впускаючи в передпокій жінку з двома валізами.

«Може, хтось із родичів Андрія? — подумала Анна й глянула на Марію. — Найімовірніше, так і є. На неї чимось схожа».

— Я Анжела, — відповіла жінка. — А Андрій удома? Я – до нього.

– Андрія немає. Він на роботі.

— А ти, мабуть, Анна? Так? Його наречена?

– Так.

– Зрозуміло.

Анжела подивилася на Марію.

– А ви хто? — спитала Анжела.

— Я мама Андрія.

— Дуже добре, — зраділа Анжела. — Вас обох мені треба. Справа в тому, що ми зустрічаємось з Андрієм вже дуже давно. А тепер я чекаю від нього дитину. І якби не ця обставина, то я б і не прийшла. Я чула, що Андрій хоче з тобою одружитися, так?

Анжела радісно дивилася на Анну.

— Так, — відповіла Анна, — тільки тепер…

— Тепер ти сама бачиш, що тут не так просто, — радісно сказала Анжела. – Я тебе розумію. Як жінка жінка. Його дружиною стану я. І я житиму в цій квартирі, Анн. А не ти. А знаєш, у чому твоя помилка?

– Помилка? — перепитала Анна.

— У тому, що ти не подбала вчасно стати мамою. А я подбала. Я, як дізналася, що ти не хочеш мати дітей у найближчому майбутньому, одразу зрозуміла, що мені робити далі.

«Оце хватка, — з повагою подумала Марія. — Оце я розумію. З нею мій Андрій не пропаде. На мене чимось схожа. Я такою ж зухвалою в молодості була. Ось вона точно підходить моєму синові. Тим більше на дитину чекає. І вона набагато молодша за Андрія».

– Анжела, а скільки вам років? — спитала Марія.

— Дев’ятнадцять, — радісно відповіла Анжела.

— Ну, що за чарівність! — захоплено промовила Марія. — Правда, Анна, це дівчисько чарівне?

– Так, – погодилася Анна. — Суцільна чарівність.

– А я тебе попереджала.

– Попереджали, – погодилася Анна.

Деякий час усі мовчали.

– Ну що? — Марія вирішила взяти ініціативу до своїх рук. — На мою думку, все гранично ясно. Анна йде, а Анжелочка залишається. Іди до мене, моя дівчинко. Дай я тебе поцілую. Нам багато про що треба поговорити.

Анжела та Марія обнялися.

«Жах, — подумала Анна. – І що робити тепер? Не знаю”.

— Може, все ж таки дочекаємося Андрія? – запропонувала Анна. — Послухаємо, що він скаже.

– Не треба нікого чекати, – сказала Анжела. — Збирай свої речі та провалюй. І не нервуй мене. Мені не можна. Я на дитину чекаю.

«Спокійно, — думала Анна. — Не сперечайся з нею. І не дивись у вічі. Зараз головне піти звідси живою та здоровою. Ну їх усіх, до дідька».

Коли Андрій повернувся, він анітрохи не здивувався з того, що його зустрічали мама та Анжела.

— Можете нічого не казати, — сказав він. — Анна мені вже зателефонувала.

— Вона виявилася розумнішою, ніж я думала, — сказала Марія. — Зразу все зрозуміла і мовчки пішла.

— Ну, скажи, що ти щасливий, Андрюша! — радісно закричала Анжела і кинулася на шию батькові своєї майбутньої дитини.

Андрій ледве звільнився від її обіймів.

— Анна дала нам годину часу, — спокійно сказав він, — щоб ми забрали звідси всі свої речі та залишили її квартиру.

– Як її квартиру? — злякано промовила Анжела. — Ти ж казав, що успішний бізнесмен. І ця квартира – твоя.

– Синку? Це правда? Ця квартира Анни?

– Квартира її, мамо!

– Як її? Ти ж дзвонив мені, казав, що купив квартиру. І одружишся. Я тому одразу й приїхала. Виходить, ти мені брехав? То чи що?

— Ну, чому одразу брехав, мамо. Я ж і справді збирався одружитися. А про квартиру… Вигадав. Хотів, щоб твої знайомі в селищі довідалися, що я квартиру в столиці купив, і позаздрили. Я ж знав, що ти все їм розкажеш. Похвалишся. Хотів зробити тобі приємно.

– Приємно?

— А хіба тобі було неприємно хвалитися перед сусідами, мамо?

— Приємно, але… Що мені тепер їм сказати?

— Вигадай щось, — відповів Андрій. — Ти добре вмієш.

Андрій глянув на Анжелу.

– А ти чого рота розкрила? Особливе запрошення чекаєш?

– А ви куди зараз?

— Мама — додому, — відповів Андрій, — я в гуртожиток. А куди ти – я не знаю.

— А ти де працюєш, синку? — спитала Марія.

– Я, мамо, ще не працюю. Ти забула? Я навчаюсь в інституті, на останньому курсі.