П’ятничного вечора у двері квартири зателефонували. Маша, якій нещодавно виповнилося сімнадцять років, була вдома одна, готувалася до випускних шкільних іспитів. Її батьки, Лідія та Володимир, поїхали на вихідні на дачу.

Маша підійшла до дверей і тоненьким дівчачим голоском запитала:

– Хто там?

– Машенько, відкрий, – почула вона. – Це я, тітка Ніно, троюрідна сестра твоєї матері з села.

Маша чула, що в матері є троюрідна сестра, але ніколи її не бачила і зараз не могла згадати, як її звуть. Маша відчинила двері. На порозі стояла велика жінка в квітчастій сукні, поряд з нею, тримаючи в руках дві величезні сумки, переминався з ноги на ногу блідолиций, довготелесий хлопець.

– Ви не чекали на нас, а ми приперлися. Ну, привіт, Маруська, — голосно засміялася жінка грубим, хриплим сміхом. – Ось, значить, ти якась стала. Ну, красуня! А я бачила тебе, коли тобі два роки було.

– Я не пам’ятаю… – тихо сказала дівчина.

– Та ще б ти пам’ятала. Кажу ж: немовлям ти зовсім був. А мамка з татом де?

– Ви проходьте. На дачі, вони в неділю приїдуть.

– А це синок мій, Вітя, на три роки він тебе старший, – Тьотя Ніна, взявши з рук сина сумки, потягла їх у бік кухні, попутно ставлячи запитання і ділячись новинами.

На кухні тітка Ніна почала господарювати на повну силу, заповнюючи весь вільний простір вмістом своїх сумок. Вона, без паузи торочила, викладала кульки, пакунки та банки з соліннями-вареннями на стіл.

– А нас на весілля родичі запросили. З твоєю матір’ю я по батьківській лінії рідня, а ті – з материнського боку. Весілля через тиждень тільки буде, але я вирішила заздалегідь приїхати, хоч у столиці побудемо. Коли ми ще з Вітькою з села нашого виберемося. Так от, сунулися ми до тієї рідні, а у них з житлоплощею тяжко – вчотирьох в “однушці” живуть. Ну куди нам ще?

Гаразд, гадаю, поїду до вас, скільки років не бачилися. Хоч подивлюся, як живете. А живете, дивлюся непогано, – тітка Ніна обвела багатозначним поглядом обстановку. – А ще й дача у вас є… Далеко дача?

– Двадцять кілометрів від міста.

– На автобусі туди їздять чи електричкою?

– У нас машина є.

Маша була зовсім не в захваті від гостей, особливо від думки, що вони збираються залишитись у них на цілий тиждень. Але що поробиш – рідня.

Маша розмістила тітку Ніну в кімнаті батьків на їхньому ліжку, сама влаштувалася там же на кріслі-ліжку. Віктору, який, на відміну від матері, за весь вечір не промовив жодного слова, була відведена кімната Маші.

Маша прокинулася, почувши, як на кухні гримить посудом тітка Ніна, вона явно готувала сніданок. Маша подивилася на годинник – сьома ранку.

– Вітя, Маруська, вставайте! – крикнула вона своїм звучним голосом. – Сніданок готовий!

Вітя слухняно поплентався на кухню, Маші вставати зовсім не хотілося.

– Маруся, ти спиш ще? – зайшла до кімнати тітка Ніна. – А ми звикли в селі рано вставати.

Маша сердилась: вона не планувала вставати так рано, крім того, вона терпіти не могла, коли її називали “Маруся”.

Потім тітка Ніна попросила Машу допомогти їй із вибором сукні на весілля. Маша мала зовсім інші плани на день, але з ввічливості відмовити вона не могла. Вітя залишився вдома. Трохи подивившись телевізор, він вирішив ще поспати.

Сукні тітку Ніну приваблювали виключно квітчасті, мало придатні для урочистостей. Маша важко переконала її купити однотонну. Після магазину тітка Ніна попросила відвести її до перукарні.

– Як зроблять мені столичну “хімію”, – раділа вона. – Ось баби сільські позаздрять!

У перукарні виявилося повно народу, очікування могло розтягнутися на кілька годин.

– Тьотя Ніна, я додому поїду, добре? Мені до іспитів готуватися треба.

– Їдь, їдь, Маруська. Дорогу я знайду.

Тим часом, вночі у Лідії сильно розболівся зуб, довелося рано-вранці прямо з дачі їхати до поліклініки. Після не найприємнішої процедури Лідія почувала себе не найкращим чином.

– Лідочка, може, на дачу повернемося?

– Ні, Володю, поїхали додому. Недобре мені.

Батьки Маші зайшли до квартири.

– Маша, ти вдома? – крикнув батько, відповіді не було.

Мати зазирнула до дочки. На Машиному ліжку мирно спав Вітя.

– Ти хто? Що ти тут робиш? – закричала Лідія, на крик прибіг Володимир.

– Я Вітя, – злякано плескав очима хлопець.

– А Маша де?

– Вона з моєю мамкю поїхала сукню вибирати.

– Яка ще сукня?

– На весілля…

– Ой, ой, Володю, мені погано. Тримай мене!

– Яке весілля? Ви здуріли? Ти хоч знаєш скільки моїй доньці років? – кричав батько. – Яке може бути весілля у сімнадцять років? Або … або … – Володимир не наважувався поставити це питання. – Маша вагітна?

– Ах, ти гад! – Лідія сповзла по стіні.

Скориставшись ситуацією, Віктор швидко начепив на себе штани, схопив сорочку та вискочив із квартири.

– Ой, мамо, тату, привіт! – Маша з’явилася хвилин через десять, коли Володимир вже привів дружину до тями. – Ви ж у неділю мали приїхати. А Вітя де?

– Вітя? І ти так спокійно про нього питаєш? Ти забула, скільки тобі років? Зовсім сором і совість втратила, – кричала мама.

– Заспокойся, Лідочко, заспокойся, – гладив її по плечах чоловік. – Ми вже все знаємо, Маша. Ти подивися, до чого ти довела матір. Та й мені самому не заважало б заспокійливого випити. Та хіба ми тебе так виховували? Марійка!

А яке тепер навчання, вступ до інституту. Адже ми так мріяли з матір’ю, що ти в нас здобудеш вищу освіту. Ти ж сама скільки до цього прагнула. Ти ж була найкращою ученицею в школі. Як ми тобою пишалися! І що тепер?

– Мама тато! Поясніть мені, що сталося? – дівчина розгублено переводила погляд з одного з батьків на іншого.

– Не тямиш? – схлипувала мати. – Наробила справ, а тепер не розумієш?

– Тату, хоч ти мені поясниш, що відбувається? Які справи я наробила?

– Ні, ти, що, знущаєшся з нас? – закипів батько, який намагався тримати себе в руках. – Тобі сімнадцять років! Яке весілля? Скажи чесно: ти вагітна?

– Мам, тату, ви жартуєте? Нічого не розумію… Яке весілля?

В цей час у двері зателефонували, на порозі з’явилася тітка Ніна.

– Ой, привіт! – трохи зніяковіла вона, побачивши Машиних батьків. – А я вирішила не чекати черги. Адже до весілля ще цілий тиждень. Встигну…

– Володю, тримай мене!

– Мамо, це тітка Ніна, твоя троюрідна сестра. Ви ж давно не бачились?

– Нічого не розумію. Яка тітка Ніна? Мою троюрідну сестру звуть Зоя.

– Ось і я дивлюся, щось не схожі на Інну. Вона вас на півголови вищою буде…

– А Інна – це хто? – дивувалася Машина мати, що знаходиться на межі непритомності.

– Інна – це моя троюрідна сестра. Ну, хазяї дорогі, вибачайте, значить адресою я помилилася. А де мій синочок?

– Віктор?

– Вітя, він самий… Якщо він кудись далеко пішов, то назад дорогу не скоро знайде, – на всю міць свого голосу засміялася тітка Ніна.

Так і сталося, Віктор з’явився тільки ближче до вечора. Весь цей час тітка Ніна, чекаючи сина, без упину розповідала історії зі свого життя, які здавались їй неймовірно смішними. Тільки іншим так не здавалося, їх обтяжувала присутність сторонньої людини у квартирі.

Нарешті прийшов Вітя, і вся сімʼя зітхнула з полегшенням. Володимир негайно посадив не проханих гостей до свого авто і відвіз до готелю.

Батьки, звичайно, відчитали Машу ще за те, що вона пустила на ночівлю незнайомих людей.

– Ти хоч розумієш, що ти наробила? А якби це були якісь шахраї? – не вгамувалася мати.

– Так, доню, ти вчинила дуже необачно, – серйозно сказав батько. – Але добре хоча б, що це не те, про що ми з мамою спочатку подумали … – Сміявся він.

Маша блискуче склала всі іспити і вступила до інституту. А про ту курйозну історію в сім’ї ще довго згадували.