Я незабаром збираюся вийти заміж. Зараз активно плануємо із нареченим весілля. І найбільш нав’язливе і дратівливе питання останніх тижнів, від якого у мене починають трястись руки, це:

– А чому ти батьків не запрошуєш? Мама з вітчимом ж тебе виростили!

Чомусь, оточуючі люди вважають за можливе для себе іноді лізти з зовсім непроханими порадами. Спершу я просто відмовчувалася. Але таких доброзичливців ставало дедалі більше.

Мої батьки розлучилися, коли мені було лише три роки. Тоді батька я толком і не пам’ятала. Мама привела мені «нового тата», мого вітчима. У такому ніжному віці я не дуже задавалася питанням, де ж мій біологічний батько.

Але все змінилося, коли мені було тринадцять. Можливо, дався взнаки горезвісний перехідний вік, але стосунки з вітчимом у нас в кінець зіпсувалися. Вони й раніше не були ідеальними, а тут стали  гірше нікуди.

Мати завжди вставала на бік вітчима. Зазвичай вона це все ще супроводжувала тривалою нотацією на тему: він же тебе утримує, годує-одягає. Від цього ставало лише гидкіше.

Погодьтеся, немає нічого приємного для людини, слухати день у день, що «тобі тут нічого не належить, ти тут ніхто». І я дійшла до межі. Я почала ненавидіти цю людину, яка тільки й робила, що щодня мене принижувала.

Отоді я й задумалася про те, щоб знайти свого рідного батька. Мати на контакт не йшла. Вона тринадцять років розповідала, що мій батько справжнє чудовисько. Що він кинув мене і ніколи навіть не цікавився мною усі ці роки.

Тоді я вирішила почати витягувати правду із бабусі. Виявилося, що мама сама пішла від батька до нового залицяльника. А ось йому не дуже хотілося, щоб колишній з’являвся на горизонті. Тому ці двоє вирішили, що ніщо не повинно заважати їхньому щастю і, взявши мене, переїхали в інше місто.

За словами бабусі, тато приїжджав до мене. Але його мама ніколи не пускала до мене. І так тривало кілька років! Зрозумівши марність спроб побачити дочку, батько здався.

Саме бабуся тоді допомогла мені знайти рідного батька. Він так і не завів нову сімʼю. І все далі жив у тій квартирі, в якій жив з нами. Батько був просто невимовно радий, коли я його розшукала.

Ми почали листуватися, телефонувати, а потім і зустрічатися. Вдома, з матір’ю та вітчимом і так все не ладналося, а тут уже відверто покотилося в прірву. Зрештою, все закінчилося тим, що я в п’ятнадцять років переїхала жити до батька.

Я ніколи до цього не була така щаслива, як тоді. Я дізналася, що таке справжнє батьківська любов.

Тому на всі претензії, що «це ж мама, це ж людина, яка тебе ростила», я можу впевнено сказати: «Ідіть лісом!».

Моя мама та мій вітчим – це ті люди, які вирішили за мене, що для мене краще і мало не зруйнували моє життя остаточно. Осліплені своїм егоїзмом, вони позбавили мене справжнього батька на цілих десять років!

А коли б я сама не наважилася тоді знайти тата, то історія могла закінчитися ще гірше. Тож на моє весілля я запросила тільки свого справжнього, рідного батька. До вітчима я ніякого почуття подяки не відчуваю. Ні з матір’ю, ні з вітчимом я з того часу не спілкуюся.

Я б рекомендувала таким потенційним вітчимам тисячу разів подумати, що вони творять, перш ніж лізти в життя чужої дитини.