У нас велика різниця у віці із чоловіком. Мені потрібні гарантії: все, що ми з ним нажили разом, залишиться мені та нашим спільним дітям. А його сини від колишнього шлюбу не претендуватимуть на нашу житлоплощу.

Андрію нещодавно виповнилося 68 років, мені 47. У шлюбі ми 18 років та два роки ще жили без розпису.

До мене в Андрія була сімʼя. З першою дружиною він прожив 13 років, але вирішили розійтися, оскільки колишня дружина поїхала до Штатів та забрала дітей із собою.

Андрій захотів залишитися на батьківщині та продовжити розвивати свій бізнес. Від тієї дружини має двох синів. Їм більше 30 років і живуть самостійним життям. Один у Європі, другий неподалік мами.

Я їх бачила тільки на свята, спілкуємося шанобливо, але тримаємося на відстані. Мій чоловік залишив кожному синові по квартирі, старшому додатково допоміг оплатити будинок у Німеччині. Загалом, допоміг він їм більш ніж достатньо.

У нас із Андрієм теж є спільні діти: дочка та син. Доньці скоро 18, синові 15. У шлюбі ми придбали 2 ділянки з будиночками недалеко від моря та просторий будинок у центрі міста. Решта всіх заощаджень у чоловіка крутяться у бізнесі, частину він поклав на депозити для наших дітей.

Андрій здоровий як бик у всіх відношеннях. Але вік все ж таки вже не як у юнака. У наш час може статися все, що завгодно, і якщо раптом я раптово втрачу чоловіка, то на його спадок відразу будуть претендувати його старші сини.

Нерухомість, коли купував він синам, одразу оформляв на них. Наші ж усі будинки з ділянками та квартира куплені у шлюбі, хоч і оформлені на мене.

Зрозуміло, що після того, як його не стане, це вважатиметься спільно нажитим майном і автоматично буде поділено між усіма дітьми Андрія.

Чоловік просить мене не хвилюватися завчасно. Він упевнений у своїх старших дітях і вважає, що вони не будуть претендувати на спадщину у разі чого. Він словесно з ними про це домовився.

А я не можу довіряти нікому, особливо у питаннях спадщини. Скільки я історій знаю, як родичі і судяться, і підступи будують один проти одного, аби отримати халявну частку.

І ці теж одразу побіжать до нотаріуса і заявлять про свої права. А мої діти залишаться, зрештою, біля розбитого корита.

Я в жодному разі не чекаю коли чоловіка не стане. Мені добре ним, і я дуже хочу прожити з ним ще багато років. Але в житті буває всяке, тому потрібно заздалегідь готуватися до такого, щоби потім родичі не мучилися з діленям нерухомості.

Мені здається справедливим, якщо після нас наша квартира, ділянки та все, що ми нажили з чоловіком за останні 20 років, перейде у володіння наших доньок та синів, а не комусь ще.

Якщо виходити з біологічних особливостей мене та чоловіка, то логічніше йому зараз подбати про своїх дітей. За двох перших він уже потурбувався, настала черга наших.

Для Андрія тема заповіту дуже неприємна. Він постійно її намагається уникнути. Каже, що зараз напише заповіт і тим самим накличе лихо на своє життя.

Взагалі з віком він став більш забобонним та дратівливим з приводу теми спадщини, заповіту. Я до цього ставлюся абсолютно нормально, адже відхід – це частина нашого життя.

У дітей Андрія від першого шлюбу та у наших дітей велика різниця у віці. Якщо раптово його не стане, то мій син і дочка залишаться у вразливому стані. У тих за плечима життєвий досвід, гроші, зв’язки та нерухомість за кордоном. А у моїх що? Батьки обіцянки і пирхання про те, що не варто квапити події.

Так я не кваплю. Все станеться тоді, коли настане час. Однак без заповіту та чіткого юридично оформленого плану поділу спадщини, не вийде мені та нашим дітям жити у мирі та спокої.

У мене закінчуються аргументи, щоб переконати Андрія скласти заповіт зараз. Якщо я починаю частіше піднімати цю тему, він злиться і підозрює мене в тому, що я хочу скоріше його позбутися.