Так, мабуть, і не могло бути інакше. Моя мама вчитель. Нехай і трудового навчання, але мама завжди була про себе такої думки, ніби вона є істиною в останній інстанції.

З дитинства вона завжди була мною незадоволена. Якщо я робила помилку у домашньому завданні, вона просто брала і виривала цілий лист. Мені доводилося переписувати все наново. Постійно лаяла мене за все. Вона ніколи не була задоволена.

– Так все правильно. Але тут мені нахил зовсім не подобається. Куди в тебе літери поїхали? – обурювалася вона, коли перевіряла зроблені мною уроки.

Тобто коли все було вирішено і написано ідеально, вона не могла просто сказати мені «молодець». Вона навмисне шукала до чого б причепитися, аби це слово не злетіло з її губ. Ніколи вона не хвалила мене.

У мене дві вищі освіти. Після школи я вступила до університету на бюджет. Навчалася я не на відмінно, але оцінки у мене завжди були вищими за середні. Вступила, відучилася, пішла працювати. Я навіть не знаю, якщо чесно, навіщо мені було вчитися на вчителя!

Мабуть, знову ж таки, щоб щось довести матері. Мовляв, я також тепер педагог, і теж можу сама розбиратися в житті і говорити, що правильно, а що ні. Пішла працювати до школи. Зрозуміла, що мені важко. Мені не подобається.

Вирішила вчитися заочно. Платила за свою другу освіту вже сама. Працювала та паралельно навчалася. За другою вищою я вже управлінець. Ще якийсь час відпрацювала у школі та пішла звідти. Нерви були межі.

На той момент вийшла заміж. Знову, на думку мами, вийшла погано. Хоча чоловік у мене чудовий і сім’я у нього чудова. Відносини зі свекрухою у мене, мабуть, навіть кращі, ніж з мамою.

Зі свекрухою можу годинами, сидячи на кухні, балакати під чайок. А з мамою мене на півгодини не вистачає. Вона постійно ставить під сумнів усі мої здобутки.

Купили із чоловіком квартиру. Теж погано. Маленька та ще й дорога така. Потім пішли закиди, коли ж онуки? Причому у мами якась ідея фікс, саме внучку їй треба. Тобто хлопчика народжувати не треба, треба внучку народити.

Як я таку селекцію провернути мала, я не знаю. Але ми із чоловіком дітей, паралельно з іпотекою, не планували. Зачекали кілька років, щоб максимально з себе цей тягар зняти.

Потім я народила дочку. І знову не те. Дочка – просто копія мого чоловіка. Від мене там лише очі. А все інше тато. Але зять їй не подобається! Значить, і онука теж тепер не така. Мабуть для того, щоб отримати бабусину любов, треба було народитися схожою на цю саму бабусю.

Я вважаю, що на свої роки в мене не життя, а подарунок долі. У мене є коханий чоловік, дочка. Зараз є чудова посада та дуже цікава робота, від якої я по-справжньому отримую задоволення. І, що важливо, кручуся на двох ставках – по грошах виходить взагалі краса.

З матеріальних благ теж є: квартира, машина. Зараз плануємо з чоловіком переїжджати в троячку. Але щоразу, коли я намагаюся мамі довести, що я не така недолуга, як вона про мене думає, у неї на все є лише один аргумент, який називається: «ти куриш»!

– Мамо, я отримала червоний диплом!

– Тож мені досягнення! Поки вчилася – курити почала!

– Мамо, ми купили квартиру!

– Краще б палити кинула!

Думаю, навіть якщо мені вручать Нобелівську премію, моя мама і на це скаже:

– Знайшли кого нагороджувати! Вона ж навіть курити не може кинути!

Невже так важко просто похвалити свою дитину?