Їй уже 77, нашій сусідці бабі Зіні. Вона сама одинока з усіх одинаків на світі: за живих дітей залишилася нікому не потрібною. І хотіла б вона хоч щось змінити, але як?

Старші діти вирішили, що жити в селі їм не по чину, хотілося б більше. Вилетіли із сімейного гнізда. Донька у столиці, заміж вийшла, у гості дорогу забула. І до себе не кличе. Та й кликала б – на що їхати? На пенсію? Синок старший, любимий до Канади емігрував. Мати їм на життя не скаржиться – тільки душу цькувати.

Молодший синок, божий подаруночок, народився в неї пізно, академічним розумом не вирізнявся, хуліганистий був, але рукастий, нехай і простакуватий. Дружину в будинок привів, онук з’явився. З молодою жінкою баба Зіна порозумілася відразу, притерлися мирно.

Але розлучниця помітила працюючого непитущого Саню, а чи довго бабі мужика обкрутити? Тільки на коліна залізти в потрібний момент. Невістка кохана не витримала образу, поїхала.

– Ну, вибач ти його, Наташенько, — умовляла баба Зіна. За сина серце боліло, і в будинку цю нову бачити не хотілося. — Внучок же росте, і хто ще подбає про мене? Не кидай нас на це…

– Ой, мам, ви мені краще пробачте, не зможу я так жити і гадати, де він затримується.

Варя спочатку поводилася мирно, ласкаво.

Баба Зіна якось у дворі впала, ногу підвернула, так і за лікарем бігала невістка, і ходити допомагала, не кинула на снігу. Після цього серце розтануло, прийняла Варю, донькою почала кликати.

Все налагодилось. То вареники ліплять разом, то крутять огірки.

Плани будують, ось якщо скласти пенсію та дві зарплати, можна і баню собі поставити… Поставили і баню, і машину купили.

А ось і онучок новий на підході, буде, для кого пироги пекти. Та раптом прийшов Саня, сказа:

– Збирай речі, мамо. Переїжджаєш ти, ми вже вирішили.

– Куди це я зі свого будинку переїжджати буду? Дід ще будував, щоб на дітей та онуків вистачило.

– Ну ось і ти дай онукам пожити!

Варя навіть очі не відводила:

– Ви багато уваги вимагаєте, а мені з дитиною поратися. Кульгаєте, як упали, набридло мені вас то в туалет проводжати, то на кухню. Є спеціальні місця, нехай вас там і водять, а мені не платять за це.

Бабуся розуміла: сина з дому вона не вижене. Не зможе бодай заради ненародженого ще онука. Отже, залишиться і Варя. І що за життя на них чекає після цієї заяви? Вона зібрала речі, фотографії.

З пансіонатом їй пощастило. У провінції ще багато таких, невеликих, де все на очах, де у персоналу залишилося сумління. Чисто, затишно, приємна сусідка у кімнаті.

Бабуся тужить, сусідки її лають:

– Було б куди, ми б тут не сиділи! А в тебе свій дім! Судитись треба, не в чужих стінах помирати.

Але Зіна ще маленькою була борцем. Виховували її суворо, вона не пам’ятає, щоб батькам заперечувала. Потім сенс життя був про чоловіка дбати, залишилася вдовою — трималася за дітей, сім’ю. А вони…

– Знати б, — давилася бабуся сльозами, — я б будинок наш величезний продала. Землю продала б, навіщо вона їм? Купила б собі кут власний, то хоч ніхто б мене не виганяв.

Бабуся вже не впевнена, що змогла б одна, хто б водив її в туалет? Але їй хочеться вірити, чи змогла б. А може, син правий? Сиділа б удома біля горщика, заїдала дітям життя. А тут догляд, підліковують, є з ким поговорити. Шкарпетки в’яжи, скільки хочеш, у дитбудинок передають… Значить, комусь потрібна…