Ми з чоловіком створили нашу сім’ю вісім років тому. Одружувалися ми за великим взаємним почуттям, але при цьому намагалися зберігати здоровий глузд і ясність поглядів. Нам обом тоді не було ще й двадцяти п’яти, тому ми вважали, що в нас цілком є ​​ще час на те, щоб встигнути мати потомство.

Але з самого моменту нашого одруження вся наша рідня заспівала в єдиному пориві. Вони, як справжні футбольні вболівальники на стадіоні під час матчу скандували: «Онуки! Де наші онуки!».

Питання задавалися абсолютно безцеремонно та нетактовно. На наші відповіді, що ми поки що до дітей не готові матеріально та морально, всі мами, тати та бабусі лише зневажливо пирхали.

Всі вони вважали, що до цього питання не варто ставитися так серйозно. Адже все раніше якось жили та дітей вирощували. А ми з чоловіком не хотіли якось, ми хотіли добре.

Тому завагітніла я лише за три роки після весілля. На той момент ми вже виплатили половину іпотеки, а я заробила собі на хороші декретні виплати. Ще вдалося відкласти на всі непередбачені потреби. Ось тільки коли у нас з’явилася впевненість у тому, що ми можемо з чоловіком витягнути мій декрет та дитину, тоді ми вирішили стати батьками.

Але протягом усіх тих бездітних років на нас сипалися обіцянки з боку наших батьків, що як тільки у нас народиться перша дитина, вони все кидають і переїжджають ближче до нас.

Мої батьки живуть в іншій області, а свекри в нашій області, але добиратися до них понад дві години. У чоловіка є ще молодша сестра, яка поки що сім’єю обзавестися не встигла, а я в батьків єдина. Тож ні з того боку, ні з цього онуки ні в кого, до народження нашої дочки, не спостерігалися.

Бабусі та дідусі навперебій лаялися один з одним, мало не билися за право хто ж першим забиратиме онуку до себе на вихідні. Це тривало всю мою вагітність. Ми зазвичай спілкувалися по відеозв’язку в режимі відеоконференції, щоб двічі не розповідати кожним батькам те саме.

Коли перед пологовим будинком я вирішила підняти питання, що мучило мене давно, а як там справи у бабусь і дідусів з переїздом до нас ближче, мене тут же запевнили, що це питання часу – ти тільки народи, а ми всі будемо за вас робити.

Нині нашій дочці вже шостий рік. Бабусь і дідусів вона бачила за своє життя не так уже й багато. Це звичайно вживу, а по відеозв’язку так майже щотижня. До нас у гості вони приїжджають раз на рік і ми до них із тією самою частотою.

Ніхто з них свій спосіб життя та місце проживання міняти не збирається. І коли чоловіка відправили у відрядження на пару тижнів, а я залишилася з однорічною дитиною вдома сама і просила у них приїхати мені допомогти.

І коли мені довелося лягти до лікарні, бабусі теж не рвонули помагати. Чоловікові тоді довелося брати відпустку за власним рахунком, щоб сидіти з донькою.

Але найприкріше було в перший рік. Адже тоді ще я чекала та вірила. Ми з чоловіком справді розраховували, що нам допомагатимуть. Адже нам монотонно три роки поспіль десертною ложечкою виймали мозок вимогами народити та обіцянками взяти всю турботу про дитину на себе.

Коли я не спала тижнями довше сорока хвилин поспіль, тоді було особливо прикро. Коли доньці було майже чотири роки, до нас приїхали погостювати свекри. Вони великодушно відпустили нас із чоловіком у кіно.

Ми не були десь удвох чотири роки! Уявляєте, яка це була для нас радість? Але ми не встигли навіть квитки купити, тільки доїхали до кінотеатру, як зателефонувала свекруха і оголосила, що нам слід негайно розвертатися, бо донька плаче і вимагає батьків, а вона не може її заспокоїти і не знає, що робити.

Виявилося, що з живою дитиною трохи складніше, ніж питати про досягнення через монітор комп’ютера та передавати привіти.

І це при тому, що я десять років свого життя майже жила у бабусі. Поки батьки налагоджували свої життя та кар’єри, а чоловіка та його сестру до закінчення школи сплавляли на бабусю з дідом на три місяці літа.

Власне, тому ми з чоловіком і вірили всім цим гарним обіцянкам про допомогу. Думали, якщо батьки самі вважали нормальним так користуватися допомогою старшого покоління, то й нам допомагатимуть. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Найсмішніше, що зараз свекри заспівали свою пісню про допомогу з дитиною «ти тільки народи, а ми її самі піднімемо» і зовиці. Але та, дивлячись як завзято «допомагають» нам, так і відповіла, що якщо і надумає колись народжувати, то точно без розрахунку на допомогу батьків.

Тепер чоловік і його сестра (а вона єдина людина, хто нам реально допомагав) вирішили, що коли батьки стануть старенькими, доглядатимуть вони лише в тому випадку, якщо ті самі переїдуть до них ближче. І робитиметься все це в міру сил і можливостей. Те саме я думаю і на рахунок своїх батьків.

У них своє життя і вони не збираються витрачати його на допомогу нам. Ми змогли зрозуміти та прийняти цю позицію. Але в нас теж буде своє життя і ми з чоловіком не збираємося витрачати його на догляд за старими батьками. Якщо буде потрібно, краще оплатимо доглядальницю.

Всесвіт усім повертає по заслугах. Я тільки одне зрозуміти не можу, для чого вони вимагали онуків, якщо не збиралися допомагати? Адже не було нічого простішого, ніж просто мовчати і нічого не обіцяти.