– Чому ти не хочеш, Міша? – умовляла чоловіка Ольга. — На літаку це не так довго.

– Літаком? — вигукнув Михайло. – Ти розумієш, що кажеш?

– А що? Адже ми обоє у відпустці. Цілий місяць. У нашому місті – бруд, слякоть. А там! Свіже повітря. Море. Сонце. А? Полетіли?

— Ні, Оля, і не вмовляй, — відповів Михайло. — Ти ж знаєш, боюся літати. Потягом ще куди не йшло. А поїзди туди хіба не ходять?

Михайло, звісно, ​​знав, що ніякі поїзди туди не ходять. Запитав просто так.

– Зараз подивлюся, – відповіла Ольга.

Переконавшись, що поїзди туди не ходять, Ольга сумно зітхнула.

– На жаль, ні, – сказала вона.

— Шкода, — щиро відповів Михайло. — Потягом би я поїхав. Поїзди я легко переношу. А, крім літаків, є ще щось?

– Зараз подивлюся, – зраділа Ольга. І незабаром знайшла слушний варіант. – На кораблі.

— Ой, — тихо промовив Михайло і схопився за серце.

– Що таке?

— Ось ти сказала на кораблі, а в мене чогось тут одразу кольнуло. Вдихаю і поколює. Як гадаєш, що це?

– Не знаю?

— А я знаю, Оля. Це — нервове.

– Нервове?

— Злякався я. От і не можу тепер вдихнути на повні груди.

— Чому злякався?

– Ти забула? Адже я не переношу корабельної качки.

— Чому «забула»? Я й не знала. Я про літаки вперше від тебе почула.

— Отож знай. Я боюся кораблів не менше за літаки. А може, навіть більше. Титанік дивилася?

– Дивилася.

– Пам’ятаєш, чим закінчилося?

– Пам’ятаю.

– Ось! Ти й сама пам’ятаєш.

— То що мені тепер через тебе завжди сидіти вдома? — ображено вигукнула Ольга. — Навіть у відпустці?

— Чому вдома, Оля? Ну що ти.Хіба не розумію жіночу психологію. Розумію, звісно. Ти втомилася. Тобі потрібен відпочинок. Ти хочеш подорожувати. Я все розумію.

— А як розумієш, скажи тоді, що робити?

— Лети без мене.

– Як це?

– Просто.

– Ти мене відпускаєш? – здивувалася Ольга. – Одну? За тридев’ять земель?

— Чому ні, кохана? Я тобі довіряю. До того ж, ти будеш не одна. З тобою буде наш син. З ним я тебе відпускаю куди завгодно. Навіть на край світу. Хочеш – лети, хочеш – пливи.

– Ні, – рішуче відповіла Ольга. — Із сином і не полечу, і не попливу. Одній — з трирічною дитиною? Ні. З тобою – згодна. Одна – ні.

– Що значить ні”? — вигукнув Михайло. — Дитина моря жодного разу не бачила. Йому сонце потрібне. Повітря свіже. А ти кажеш «ні».

– Сказала “ні”, значить, ні.

– Але чому?

— А раптом йому від тебе передався у спадок страх літати і плавати? А ризикувати дитиною не хочу.

«Ах, як це погано, — думав Михайло. -Сидіти всю відпустку з дитиною я не планував . Я був упевнений, що вона забере його із собою, а я тут один відпочину за повною програмою».

– Шкода, – сказав Михайло. — А я так хотів, щоби ти відпочила. Виходить, що через мене зривається твій відпочинок. Я собі цього ніколи не пробачу.

– Чому зривається? Не зривається. Якщо ти справді так за мене переживаєш…

— Переживаю, звісно! — радісно закричав Михайдо.

— Тоді я полечу.

– Оля, я тебе обожнюю.

– Але з умовою. Син залишається з тобою.

Михайло думав недовго.

– Я згоден, – сказав він.

— Тепер я бачу, що ти по-справжньому любиш мене. І розумієш.

Михайло погодився відпустити Ольгу, бо вирішив сплавити сина своїй мамі.

«Вона його обожнює, — думав він, — і з радістю просидить з ним. Проведу Ольгу та відвезу сина мамі».

І, напевно, все б у Михайлла вийшло. Але Ольга перед вильотом зателефонувала свекрусі та попросила її доглянути за чоловіком та онуком.

– А що сталося? – не зрозуміла свекруха. — Чому ти летиш сама?

Ольга пояснила, у чому річ.

– Умовив летіти мене одну, – скаржилася Ольга. — Ви простежите за ними. Добре?

— Звичайно, простежу, — відповіла свекруха. – Не хвилюйся. Відпочивай спокійно.

Вона не почала псувати невістці настрій і повідомляти, що її син легко переносить і літаки, і кораблі.

«Навіщо змушувати її нервувати, – вирішила вона. — А мій син щось задумав. Навряд у нього є інша. Швидше за все, просто хоче весело провести час з дружками. Але! У жодному разі перестрахуватися не завадить».

І коли, провівши дружину, Михайло привіз мамі онука , вона послалася на погане самопочуття і відмовилася сидіти з ним.

— Як же, мамо? — дивувався Михайло. — Ти ж обіцяла?

– Обіцяла, – погодилася мама. — Але ж хто знав, що так воно вийде. Я б із задоволенням, так… Сам бачиш, в якому я стані. А ризикувати здоров’ям свого улюбленого онука я не хочу. Так що ти, Мішка, від гріха подалі, краще їдь додому. А як мені стане краще, я тобі подзвоню.

— А коли тобі стане краще?

— Думаю, за тиждень мені полегшає.

Михайлові нічого іншого не залишалося, як поїхати з сином додому.

Пройшов тиждень. Михайло зателефонував мамі.

— І не питай. Думаю, що раніше ніж за три тижні і не одужаю. Але ти до мене не приїжджай. Щоб не заразитись. До мене тут приходять, кому треба, і все необхідне у мене є.

Михайло побажав мамі здоров’я та замислився.

Ще три тижні я не витримаю, — подумав він. — А Ольга теж хороша. Залишила мене з дитиною! І поки ми тут із сином мерзнемо, ходимо по болоті, вона там спокійно насолоджується морем, сонцем та повітрям свіжим».

Цього Михайло стерпіти не міг. Він купив квитки і наступного дня відлетів із сином до дружини.

— Як же це? — зраділа Ольга, коли побачила у готелі чоловіка та сина. — Адже ти боїшся літати?

— Вже ні, Оля, — відповів Михайлло. — Скучив, зрозумів, що й дня без тебе більше не можу, і одразу страх пропав. Виходить, що справжнє кохання справді творить дива.