Миколай не боявся дружини. Просто без особливого настрою він не хотів починати з нею серйозної розмови.

«До будь-якого заходу, — думав він, — якщо хочеш досягти успіху, навіть якщо це всього лише серйозна розмова з дружиною про розлучення, слід підходити творчо. З натхненням. Інакше нічого путнього не вийде. Без натхнення можна занапастити навіть найпростішу справу.
І зовсім інша річ, коли з натхненням. У такому разі успіх гарантовано».

Так міркував Микола. І ось цього натхнення, що створює необхідний настрій, у нього не було.

Микола вже всю квартиру обійшов, у всі кути зазирнув. Нема настрою, і все тут. Він уже хотів перенести розмову на завтра, але згадав про дочку.

«Як це я? — ляскаючи себе по лобі, подумав Микола. — Я вештаюся по квартирі, а про Ольку забув. Про донечку свою забув. Адже її вдома немає! Де вона, питається? Вже восьма година вечора».

Микола відчув приплив творчої енергії.

“Ну ось! – радісно думав він. — Адже можу, коли захочу. Тепер можна і з Олександрою поговорити серйозно. Тепер кинути її та дочку буде легко».

І в потрібному настрої Микола рішучим кроком попрямував до дружини, яка в цей час сиділа в кріслі і читала книгу.

– А де Ольга? — суворо запитав він у Олександри.

Олександра відклала убік книжку і з цікавістю подивилася на чоловіка.

— З інституту ще не повернулася, — спокійно відповіла вона. – А що?

— І ти так спокійно про це кажеш? Ти на годинник подивися. Вже ніч скоро, а доньки все нема. А тобі хоч би хни. Сидиш тут, спокійно читаєш книжки.

— Лише сьома вечора, — спокійно відповіла Олександра. – Дитячий час. А наша дівчинка вже доросла. 19 років невдовзі. У неї вже своє життя. Свої інтереси.

«Доросла, кажеш, — подумав Микола. — Це я й хотів почути. Більше мені нічого не треба. Решта вже піде як по маслу. Ось що означає натхнення».

– Ах так! — вигукнув Микола. — Ну, якщо всі такі дорослі і всі мають свої інтереси, отже батьки вже й не потрібні.

— Чому одразу не потрібні. Потрібні. Не так, звичайно, потрібні, як колись вона була маленька. Але ж потрібні.

— Я й говорю. Не потрібні. Була маленька, треба було. Нині не так. Все зрозуміло.

— Ти чого розійшовся?

– Я? Нічого. Іду я від вас, Олександра, — сказав Микола. — Тому що місію я виконав. І більше я тут не потрібний. Зараз зберу речі і до побачення. Я б і раніше пішов. Чекав, коли донька виросте. Тепер бачу. Виросла.

Олександра спокійно вислухала промову чоловіка, взяла книгу та продовжила читання.

«Якось дивно реагує, — подумав Микола. — Таке враження, що вона взагалі мене не чула. Я перед ким зараз розпинався? А, втім, добре. Може, так воно й має бути. Я завжди казав, що з настроєм легко виходить».

Микола збирав речі, не забуваючи при цьому поглядати на дружину, яка, як ні в чому не бувало, продовжувала сидіти в кріслі та читати книгу. І її байдужий вигляд став потроху псувати йому настрій.

«Вона знущається з мене, чи що? – подумав він. — Чого вона прагне? Невже сподівається таким чином мене втримати?

Микола не зміг більше мовчати та заговорив.

— І ти даремно так реагуєш, Олександра, — сказав він. — Ти не маєш права мені дорікати. Свій обов’язок я виконав сповна, за двадцять років чесного сімейного життя. Згоден, Олька ще не закінчила інститут, але я продовжуватиму допомагати. Я не відмовляюсь.

Забираю лише свої речі. Найнеобхідніше. Решту залишаю вам. Я не жадібний. Житиму на орендованій квартирі. Ви залишитеся тут удвох. І будьте щасливі.

Олександра байдуже позіхнула і перевернула сторінку.

— І ти марно сердишся. Зрештою, нічого страшного не сталося. Так, так сталося, що я… Зрештою, мені 39 років. Мене можна збагнути. Я ще сповнений сил, сповнений життєвої енергії. Зрозумій, я хочу, щоб між нами було все гранично…

Олександра знову позіхнула і перевернула сторінку.

– Згоден. Тобі теж 39. Але жінка у 39 і чоловік у 39 – це дві різні речі. Чоловік у цьому віці – орел! Розумієш? Він відчуває у собі сили долетіти до будь-яких вершин. Розумієш? Тоді як жінка не відчуває нічого. У мене все попереду, Олександроа Тоді як ти… З тобою я вже нікуди не зойду.

Ти зв’язала мені крила. Сама не летиш. І мені не даєш. А я бачу вершини і сумую, бо… Пам’ятаєш, як у поета? Про вигодуваного в неволі молодого орла? Пам’ятаєш? Він ще в темниці сидів і дивився на інших орлів. Які на волі. Невже не пам’ятаєш? Адже це про нас. Про чоловіків після довгих років шлюбу.

Олександра мовчки продовжувала читати.

— Так от знай, що наш дім став для мене тією самою в’язницею.

Олександра подивилася на чоловіка і вирішила перервати мовчання.

— Ти, Колю, не хвилюйся за мене, — сказала вона. — Зібрався летіти до вершин? Як інші орли? Які махають тобі крилом? Ну і лети.

— Як ти можеш так казати, Олександра? “Не хвилюйся”. Все-таки 20 років разом. Ми стали дуже близькими. Я не можу не хвилюватись за тебе.

— А чого тобі за мене хвилюватись? – спокійно поцікавилася Олександра.

– Як чого? Адже ти тут залишишся. Тобі, мабуть, буде нудно. І сумно. Тоскно тобі буде одній. Хіба ні?

– Буде нудно, я тобі подзвоню, – сказала вона.

– Навіщо? – не зрозумів Микола.

– Ти мене розвеселиш. Розкажеш про вершини, які підкорюєш. Мені й полегшає.

— І знову дарма ти так, Олександра. Адже я хочу, як…

В цей час Олександра згадала щось дуже важливе.

— Як я могла забути! – вигукнула вона. – Дякую що нагадав.

– Що нагадав? – Не зрозумів Микола.

— Стривай, — сказала Олександра, — мені треба зателефонувати. Я обіцяла.

Олександра взяла телефон та набрала номер.

– Маргарита Павлівна? Вітаю. Як ваше здоров’я? Рада за вас. Я чогось дзвоню. Пам’ятаєте, чи ви просили зателефонувати, коли ваш син захоче піти? Так. Захотів. Тому й дзвоню.

Вже майже всі речі зібрав. А що, добре поводиться. Та й я теж. Ні. Ніякого скандалу, жодної сварки. Все тихо, інтелігентно. Що? Вас зрозуміла, Маргарита Павлівно. Так йому передам. Усього доброго, Маргарита Павлівно.

Олександра вимкнула телефон і подивилася на чоловіка.

– Твоя мама сказала, щоб ти без неї не йшов. Вона зараз приїде.

Микола відчув, як натхнення почало його покидати.

– Навіщо? — насилу видавив із себе він.

— Хоче допомогти тобі зібратися. Боїться, що ти забудеш щось.

— Навіщо ти так, Олександра, — тихо промовив Микола. — Я ж хотів по-доброму. Ми дорослі люди. І могли б самі все вирішити. Хіба ні?

— Стривай! – рішуче зупинила чоловіка Олександра. — Мені ще треба зробити один дзвінок.

Вона знову набрала номер телефону.

– Мама привіт. Ти як? Ну і добре. Я чогось дзвоню. Пам’ятаєш, ти просила зателефонувати, якщо Микола захоче піти? Так. Захотів. Не знаю. На вершини його потягло. Каже, бачить, як інші орли літають, і теж захотів. Звідки я знаю, мамо, які вершини. Цих вершин знаєш скільки.

Саме так. Знаю лише, що потягнуло. І Маргарита Павлівна зараз приїде. Проконтролювати, щоб її улюблений синочок не забув щось. Ти теж приїдеш? Навіщо? Проконтролювати, щоб вони не забрали чогось зайвого? Ну, добре, мамо, приїжджай. Скажу їм, щоби без тебе не йшли і нічого не несли.

Олександра вимкнула телефон, взяла книгу і, не зважаючи на чоловіка, продовжила читати.

Настрій Миколи зіпсувався остаточно.

— Ну ось що за людина?! — сказав Микола, зі злості штурхаючи ногою розкриту валізу. — Адже будь-яку, будь-яку справу занапастить. За що не візьмись. Раз у житті, можна сказати, захотів зробити щось велике і на тобі. Все перетворено на комедію, на фарс.

– Ти щось сказав? – перепитала Олександра.

— Нічого, — ображено відповів Микола.

– Ти засмутився?

— Ніяке я не засмутився.

— Я ж бачу, що засмутився. Не обманюй мене.

— А навіщо ти їх покликала?

— Ти ж чув. Я обіцяла. Ну що ти. Заспокойся.

— Не збираюся я заспокоюватись. І взагалі. Нічого не хочу. Подзвони їм і скажи, що пожартувала. Нікуди я не йду.

– Чому? А як же вершини?

– Які вершини, Олександра?! Якщо натхнення немає, — закричав Микола. — А немає натхнення, і настрою немає. Вершини! І взагалі… Піду прогуляюся перед сном.

– А вечеряти?

Микола задумався.

– Гаразд. Прогуляюся, а потім повечеряю. Мені заспокоїтись треба. А ти не забудь зателефонувати та сказати, щоб не приїжджали.

– Гаразд.

Микола пішов. Олександра пішла на кухню.

Олександра, звичайно, нікому не передзвонила. З тієї простої причини, що цього не було потреби. Ніхто й не збирався приїжджати. Тому що вона нікому не дзвонила.

Вдавала, а насправді розмовляла сама з собою. Хотіла пожартувати. Не припускала, що її жарт може змусити Миколу передумати підкорювати вершини разом з іншими орлами, які махали йому крилами та звали з собою.

Минуло двадцять років. І за цей час Микола жодного разу не зважився більше на підкорення вершин.