Микита віддав своїй дружині все, тільки би вона погодилася на розлучення. Але побудувати щасливе життя з коханкою йому не вдалося

Микити не було у місті кілька днів. Він їхав по справах. Тому з Ілоною спілкувався лише телефоном. А за цей час у її житті відбулися значні зміни. Але розкривати подробиці по телефону Ілона не хотіла.

– Я скучила, – сказала вона. — А крім того, на тебе чекає сюрприз.

– Сюрприз? — перелякано перепитав Микита, припустивши найнебажаніше, що Ілона чекає на дитину. – Що за сюрприз?

– Не бійся, це не про дитину. Справа – в іншому. Коли повернешся, дізнаєшся. Тому що це не телефонна розмова.

«Ну, слава Богу, — полегшено зітхнувши, подумав Микита, — бо мені тільки дитини зараз і не вистачало. Третьої! Але що за сюрприз вона приготувала?

Микита знову розхвилювався.

«Ох, я не люблю ці сюрпризи дев’ятнадцятирічних дівчат, — думав він. — Для неї це, мабуть, і весело буде. Але для мене ці сюрпризи нічого хорошого не обіцяють. А я вже не в тому віці, щоб грати в ці молодіжні ігри. Пора з Ілоною закінчувати. Пора! Поки не пізно. Адже я одружений чоловік. І маю двох дітей! Про що я взагалі думав, коли зв’язувався з нею?

І повернувшись до міста, Микита хотів одразу сказати Ілоні, що це їхня остання зустріч.

– Послухай, Ілона, – почав Микита першим. — Я гадаю, що нам з тобою найкраще…

Він не встиг договорити.

— Це ти мене спершу послухай! – радісно закричала Ілона.

І вона розповіла таке, від чого у Микити прискорилось дихання і відразу ж змінилися плани щодо майбутніх стосунків з Ілоною.

“Ось як! – подумав він. — А я мало був сам, власноруч, всю справу не зіпсував».

Трохи заспокоївшись і перевівши дух, Микита продовжив розмову.

— Кажеш, що спадщину отримала? — спитав він.

– Величезний спадок, – радісно кричала у відповідь Ілона. – Ще недавно я була злиденною студенткою, а тепер! Я одна з найбагатших наречених нашого міста. Уявляєш?!

“І що тепер? — швидко думав Микита. — Адже треба щось робити. Але що?”

– Уявляю, – Микита намагався говорити якомога спокійніше, щоб не видати сильного хвилювання, яке відчував у цей момент.

— Ну, за що мені таке щастя? — здивовано вигукнула Ілона. — Адже я цю свою тітку навіть у вічі жодного разу не бачила. А вона, виявляється, весь свій нечуваний майновий стан мені заповіла. Я єдина її родичка. Хто б міг подумати?

— Так, — зітхнувши, погодився Микита.

«Оце точно, хто б міг подумати, — міркував він. — Ще вчора я збирався з тобою розлучитися, а вже зараз я мрію про те, щоб бути з тобою поряд все життя».

— А чому ти такий сумний? — спитала Ілона. — Може, ти не радий моєму щастю?

— Я не сумний, кохана, — відповів Микита. – Я задумливий. І дуже за тебе радий.

«Треба сьогодні ж поговорити з дружиною про розлучення, — думав Микита. — Запропонувати їй добрі умови. Думаю, вона погодиться. Вона, мабуть, втомилася від моїх загулів.

Втомилася прощати, втомилася на все заплющувати очі. Рік тому вона сама просила мене про розлучення. Навіщо я відмовився? Жадібність згубила. Пожалів половину спільно нажитого. А вже зараз був би вільною людиною».

Микита був здатний одночасно швидко думати про одне і не поспішаючи при цьому говорити про інше.

— А мені здається, ти не радий, — розчаровано сказала Ілона.

– Ні, чому, – відповів Микита. — Я, звісно, ​​радий.

— Ти тільки уяви! – захоплено продовжувала Ілона. — Тобі більше не треба буде винаймати мені квартиру. У мене тепер буде кілька квартир. І ще особняк неподалік від міста. А ще яхта, машини, літак. Хіба це не диво! А ще рахунок у банку.

Ілона назвала суму і Микиту пробив холодний піт.

-Правда круто?! — кричала Ілона і щаслива стрибала по квартирі, яку вже півроку знімав їй Микита.

— Так, — спокійно погодився він. – Це дуже добре.

— І тепер не ти, а я даруватиму тобі дорогі подарунки. Що ти хочеш на день народження?

«Як швидко все раптом змінилося, — думав Микита. — Ще вчора вона була просто злиденною студенткою, яка мріяла стати моєю дружиною. І це було все, про що вона могла мріяти ще вчора. А сьогодні? Сьогодні ми, можна сказати, змінилися місцями. І тепер не вона, а я, я мрію одружитися з нею. Тим більше, що мисливців на її казкове багатство буде чимало».

– Про що ти думаєш? — спитала Ілона.

“Я запитую себе, — міркував Микита, — а спадщина ця її випадково не липова? Може, насправді немає жодної тітки і жодної казкової спадщини? А все це вона придумала?”

– Я думаю, – відповів він, – що таке буває лише у казках.

– Ти знаєш, Микито, – серйозно сказала Ілона, – я коли тільки дізналася, теж подумала, що це чийсь дурний розіграш.

– А це не розіграш? — спитав він. – Ти впевнена?

— У тому й річ, що ні, — відповіла Ілона. – Поки тебе не було, я зустрічалася з дуже серйозними людьми. Вони переконали мене в тому, що я по-справжньому стала багатою. І вже перевели мені купу грошей. Дивись, який у мене тепер баланс.

Ілона показала у телефоні грошову суму на рахунку, на який Микита іноді переводив їй гроші.

— Вони сказали, що це на дрібні витрати. Поки я повністю не вступлю у спадок.

«Гроші на рахунку ще ні про що не говорять, — думав він. — Але, скажімо, так воно і є, і спадок реально існує. Допустимо. Але у будь-якому разі я все перевірю. Через Андрія Володимировича це зробити неважко. Сьогодні ж йому зателефоную. Але що мені сказати Євгенії? Як переконати її розлучитися зі мною якнайшвидше?»

– Про що ти думаєш? — спитала Ілона.

— Я думаю, що ти заслужила на це щастя, — сказав Микита. — Ти сирота. У тебе немає ні мами, ні тата. Ти майже все дитинство прожила у дитячому будинку. Але ти самостійно, без чиєїсь допомоги, змогла приїхати до столиці і вступити до інституту.

– І зустріла тебе! – радісно сказала Ілона. — І ти був такий добрий до мене.

– Ти, мабуть, тепер мене розлюбиш? — спитав Микита.

– Розлюблю тебе? – здивувалася Ілона. – Що ти таке кажеш? Чому я тебе маю розлюбити?

— Тому що я набагато старший за тебе, — відповів Микита. – Я одружений. І маю двох дітей. А ти молода, багата. Перед тобою відкритий весь світ!

– За кого ти мене маєш? – образилася Ілона. — Я ніколи не розлюблю тебе. Навпаки. Тепер ти можеш спокійно розлучатися з дружиною. Моїх грошей нам вистачить на двох до кінця життя.

«Дуже добре,— подумав Микита,— отже, ти любила мене не за моє багатство. Тим і краще. І поки твої почуття не охолонули, треба діяти. Бо іншого такого шансу — одружитися з молодою та багатою, яка безкорисливо любить мене — більше може й не бути. Хоча…

У житті чогось тільки не трапляється. Сьогодні в мене закохалася Ілона. А завтра, коли я з її допомогою піднімуся на наступний щабель соціальної значущості та матеріального благополуччя, на мене зверне увагу інша? Чому б і ні?”

— А знаєш, про що я думаю? — спитала Ілона.

– Про що?

— Я ось думаю, цікаво, а чому моя тітка раніше мене не знайшла? — задумливо промовила Ілона. — Втім, чи це так важливо знати? Тим паче зараз. Вона вирішила проявити до мене свою доброту таким чином. От і дякую їй за це.

«Хороша людина ця її тітка, — подумав Микита. — Як вчасно вона пішла в інший світ. Але вона зробила це не для того, щоб ощасливити Ілону. Ні! Вона вчасно пішла, щоб мене ощасливити.

Вона про мене нічого не знала. Думала, що робить краще для своєї племінниці. А в результаті я одружуся з Ілоном, зроблю її мамою своєї дитини і посаджу вдома. А все її багатство пущу в обіг. Стану ще багатшим. І років за двадцять… Ні, не двадцять. Двадцять – це багато. Років за десять. Мені тоді стукне рівно 50. Я знайду собі іншу Ілону».

Вже за три дні Андрій Володиморович за дуже солідну винагороду підтвердив інформацію про спадщину.

— Справжня спадщина, — сказав він. – Не сумнівайся.

Микита зробив офіційну пропозицію Ілоні.

— Але я ще не розлучений, — нагадав Микита. — І якщо ти згодна, то я одразу почну процес розлучення.

Ілона погодилася стати дружиною Микити.

І вже ввечері він розмовляв із Євгенією про розлучення.

– Що за фокуси, Женя? — дивувався Микита. – Чому ні? Ще недавно ти сама просила мене про розлучення. Казала, що втомилася від мене. А зараз?

— А тепер я дивлюся на це інакше, — спокійно відповіла Євгенія. — Я стала мудрішою.

— Мудрішою?

— Я зрозуміла, що ми вже не в тому віці, коли можна почати знову жити.

Чому Євгенія так відповідала, якщо ще недавно сама просила про розлучення? Тому що знала, що її чоловік збирається одружитися з молодою студенткою, яка стала володаркою величезного спадку.

Про це їй повідомив секретно і за невелику винагороду Андрій Володимирович. І тепер Євгенія хотіла отримати з Микити сповна за всі ті муки та страждання, які він їй завдав.

— Чому ти гадаєш, що ми не в тому віці? – кричав Микита. — На мою думку, так дуже навіть у тому!

“У всякому разі, я точно ще в тому самому віці, – думав він, – коли не те, що можна почати все спочатку, а коли взагалі тільки і починаєш жити по-справжньому”.

— Кажу тобі, що не в тому, отже, не в тому, — байдуже відповіла Євгенія, — тим більше ти.

– Я?

– Ти звісно. Хто ще?

— Я з тобою категорично не згоден, я думаю, що… —

Ну, ось ти знову за своє, — сказала Євгенія, — ні, щоб погодитися, сперечатися починаєш.

— Навіщо ти так кажеш, Євгене, — образився Микита. – Ти робиш мені боляче.

– Розлучення я тобі не дам. Не надійся.

«Розведуть нас з тобою у будь-якому разі, — думав Микита. — Але зараз для мене дуже важливий час. Тому що Ілона довго чекати на мене не буде. Навколо неї скоро крутитимуться такі ж, як я, тільки молодші. І де гарантія, що вона зможе перед кимось із них встояти? Такої гарантії немає! Отже, мені тільки й залишається, що вмовити Женю розлучитися зі мною якнайшвидше».

— Я віддам тобі половину всього, що маю, — сказав Микита.

– Мені не потрібні гроші. Я хочу, щоб наші діти виховувалися у повній сімєї. І нехай ми не любимо один одного, але ми можемо ставитись один до одного з повагою.

«Ось це токсична баба, — думав Микита. — З повагою вона до мене ставитиметься. Мені твоя повага потрібна, як рибі парасолька. Ну добре. Тепер тримайся. Сама винна”.

— А в мене були інші жінки, Євгенія, — сказав Микита. – І їх багато.

— Я знаю, — сумно зітхнувши, сказала Євгенія. — Ти, мабуть, забув. Адже я хотіла з тобою розлучитися через це. Але ти категорично відмовився. Не хотів, щоб половина спільно нажитого майна відійшла до мене. Казав, що дітей у мене забереш.

– А тепер я хочу! — радісно закричав Микита. – Тепер я інший. Я змінився. Я по-іншому дивлюсь на світ. Я став кращим. Ну, давай розлучимося швидко, Євгенія. Ну будь ласка. І діти твої мені не потрібні. Забирай.

– Ні. І ще раз ні! І закінчимо на цьому розмову.

– Але чому?

— Хоча б тому, що я чекаю на дитину, — це Євгенія придумала тільки зараз.

«Бреше? — подумав Микита. — Чи правда? Як перевірити? Попросити довідку? А раптом, якщо це не так, вона візьме і на зло мені від когось іншого це зробить. Іди потім доведи, що це не твоя дитина. Ні. Краще не ризикувати».

— Ось, отже, як? — задумливо промовив Микита. — У мене буде третя дитина?

– Буде! — впевнено відповіла Євгенія.

“У житті чого тільки не трапляється”, – подумала вона.

Микита ненадовго замислився.

– Добре! – сказав він. — Вважатимемо, що ти мене переконала. Назви свої вимоги.

– Вимоги?

— Я готовий погодитися на будь-які твої умови, Євгенія, якщо розлучення буде швидким.

Євгенія трохи подумала та назвала умови.

— Ти хочеш забрати все? — серйозно спитав Микита.

— Інакше я тягтиму з розлученням, — відповіла Євгенія. — До того ж, не забувай, скоро я стану матір’ю вже трьох дітей. Це потребує значних витрат.

— Я згоден, — відповів Микита.

Відразу після цього Микита переїхав до Ілони. А за якийсь час був суд. І Микиту з Євгенією розлучили.

А через місяць мало відбутися весілля Ілони та Микити. Але воно не відбулося. Тому що Ілона закохалася в іншого.

— Пробач мені, Микита, — сказала Ілона за день до весілля. — Але я покохала іншого. Не сердься.

Микита на якийсь час втратив здатність говорити. Він щось просипів і прохрипів у відповідь. Ілона знизала плечима, бо не розуміла, що він хоче цим сказати.

– Як покохала іншого? — тихо перепитав Микита, коли повернулася до нього здатність говорити.

— Ну от… Так сталося, — винувато відповіла Ілона.

— Але ж ти обіцяла любити мене вічно! – Сказав він.

– Серцю не накажеш.

— Ти розумієш, що я заради тебе відмовився від усього. Я став жебраком.

— Я — погана жінка. Я мусила давно тобі про це сказати. Тягнула до останнього. Боялася зробити тобі боляче. Я недостойна тебе, Микита. Ти знайдеш собі іншу. Вона буде кращою за мене.

– Іншу? Де я її знайду? Не підкажеш? І що мені тепер робити? Адже мені навіть жити ніде!

— Я можу винаймати тобі квартиру, — сказала Ілона, — ту саму, яку колись винаймав мені ти.

— Квартиру винаймати? Ілоно, ти у своєму розумі?

— Але я його люблю, — сказала Ілона. — І нічого не можу з собою вдіяти. Він такий хороший, милий хлопчик. Якби ти лишень бачив його. Його неможливо не любити. За тиждень наше весілля. А відразу після весілля ми відлітаємо з ним у весільну подорож.

– Хто він? — слабким голосом спитав Микита.

– Ти його не знаєш. Він студент. Він такий чарівний. Його звати Володимир Андрійович.

У Микити попливли кола перед очима.

— Як, ти сказала, його звати? – тихо перепитав він.

Ілона повторила ім’я свого коханого.

— А чи це випадково не син Андрія Володимировича? — спитав Микита.

— Так, — здивовано відповіла Ілона. — А ти хіба знайомий із його батьком?

Микита все зрозумів. Далі говорити не було про що. Проти Андрія Володимировича Микита не попре.

Одразу, коли Микита зрозумів, що з Ілоною в нього нічого не вигорить, він вирішив повернутися до Євгенії.

Микиті нічого не залишалося, як піти до Андрія Володимировича, кинутися йому в ноги і благати його про допомогу.

«Як ніяк, саме завдяки мені його син став чоловіком Ілони, — думав Микита. — Мусить він увійти в становище».

Андрій Володимирович вислухав Микиту і сказав, що має один варіант.

– Золото, а не варіант. Нещодавно вступила у спадок. Спадщина величезна! Але…

– Що? — нервово облизуючи губи, перепитав Микита.

– У віці.

– Скільки?

Андрій Володимирович назвав вік спадкоємиці, глибоко зітхнув, звів очі вгору і розвів руками.

— Ой, — тихо й жалібно простогнав Микита.

– Не хочеш, не треба, – сухо відповів Андрій Володимирович. – Не наполягаю. Було запропоновано. А ні, так… Знайдуться й інші охочі. Цей товар точно не залежиться. Я просто хотів допомогти. За старою дружбою, так би мовити. Бачу, мучишся, ну я й пішов назустріч. А якщо не хочеш, то я й не треба.

— Та що ви, Андрій Володимирович, — вигукнув Микита. – Ви мене не так зрозуміли. Я згоден. Згоден на все. Це я від радості обімлів.

— А, ну, коли від радості, тоді…

— Від радості, звісно. А ви що подумали?

— У такому разі, Микита, з тебе 30 відсотків від розміру спадку.

Почувши про відсотки, Микита взяв себе до рук і став серйозним.

– 10, – сухо сказав він, – і ні відсотка більше.

– 25, – спокійно відповів Андрій Володимирович. — Товар не залежиться.

– 12, – сказав Микита. – І це моє останнє слово.

Торгувалися довго. Зійшлися на 15%. Через місяць було весілля, на яке серед інших були запрошені й Ілона з Володимиром Андрійовичем. Вони кричали нареченим гірко і раділи разом з усіма їхньому щастю.

— Я ж казала, що ти зустрінеш гідну тебе жінку, Микита, — сказала Ілона, коли їй надалася така можливість. — Я така за тебе щаслива. Гірко!

– Гірко! – підхопили гості.

Весілля святкували три дні. Було весело.

Previous Article
Next Article

Плюсуйся на Мандри!

Якщо Вам подобаються наші новини, будь ласка натисніть на кнопку!