Я не була гидким каченям, аж ніяк. Та я не вміла правильно підкреслювати свою красу, завжди тікала від уваги, тож мене постійно ображали, сміялися з мене, навіть принижували, а я не вміла дати відсіч.

В мене практично не було друзів через це. Тільки одна – Роксолана. Ми проводили досить багато часу разом, та як потім з’ясувалося, спілкувалася вона зі мною тільки через те, що я їй допомагала робити домашню роботу. Але найбільшим ударом було те, що всі секрети, про які я розповідала, вона потім видавала своїм друзям. Після цього я замкнулася ще більше.

До десятого класу я почала розуміти, що так жити неможливо – не хочу бути посміховиськом. Хлопця на той момент у мене ще жодного разу не було, і це ще один привід для глузування однокласників. У Роксолани на той час з’явився хлопець. Високий, зовнішність середня, але щось у ньому було благородне. І я закохалася. Нерозділене кохання – це ще один удар по самолюбству. Та я не хотіла бути гіршою за інших, тож вирішила змінити своє життя раз і назавжди.

Я почала читати багато книг з психології, і можу сказати, що вони частково змінили моє мислення, що стало рушійною силою для зовнішніх змін. Я почала користуватися косметикою, змінила зачіску та стиль одягу.

Хлопці, природно, помітили зміни у мені, насмішок значно поменшало. Я навіть стала цікава декому з них. Та мета моя була – хлопець подруги. Не лише через закоханість, а й через банальну помсту. Тому я почала діяти. Посміхалася йому, коли він був один, акуратно дивилася в його бік, говорила “привіт” під час зустрічі. Ще я змінила стиль одягу та зачіску. І він усе частіше звертав на мене увагу.

Школа закінчилася, відгримів випускний. Відбити його я не встигла, чому трохи засмутилася. Проте, впевненість собі я підняла. Однак доля та ще штука. Він знайшов мене сам. Просто прийшов до мого будинку та запросив на побачення. Подругу покинув.