Проблема моя не нова, але це мене зовсім не втішає. Як подумаю про те, що ми з чоловіком ніколи не побачимо онуків, охоплює найсильніший розпач.

Нашій дочці Ірі скоро виповниться 35 років. Вона одружена понад десять років. За цей час вони із зятем обзавелися просторою квартирою, змінили не одну машину. З кар’єрою теж все складається якнайкраще.

Єдине, що засмучує, це відсутність онуків. Причому зять не проти. Це питання саботує лише Іра. То вона чекала, коли буде виплачено іпотеку, то їй хотілося світ подивитися, то кар’єру будувала.

Навіть коли ці цілі були досягнуті, Іра продовжила знаходити відмовки. Не скажу, що ми її сильно дістаємо питаннями про дітей, але іноді таки запитуємо.

Знаю з досвіду знайомих, що чим ближче до сорока, то складніше народжувати.

Розумію, що зараз вважається непристойним лізти з темою народження, але мовчати не можу. Я бачу, як зять хоче дітей, і побоююся, що одного разу він кине Іру заради тієї, котра йому народить.

Іра залишиться одна, а доля таких одинаків зазвичай незавидна. Багато літніх бездітних жінок потім лікті кусають, що не зважилися свого часу народити. До них доходить, що поїздки, кар’єри, гарні речі – це все другорядне.

Нещодавно, коли ми відзначали день народження мого чоловіка, знову зайшла розмова про онуків. На цей раз навіть не я її почала, а чоловік. Коли дочка із зятем вручили імениннику подарунок, а це був далеко не дешевий смартфон, він відповів, що дуже про таке мріяв.

А потім зітхнув, що ще більше його порадувала б новина про Ірину вагітність. Зять його підтримав і з усмішкою поцікавився в Іри, коли до них прилетить лелека.

Дочка примружилася і з усмішкою відповіла:

“Народжу, тільки якщо ви мені оплатите пологи, денну, нічну няню та клінінг!”

Далі ми почули, що Іра не хоче корчитися від болю, а також зариватися в памперсах і не спати ночами через кольки і ріжучі зуби.

Наша дочка ніколи за словом у кишеню не лізла, але цього разу їй вдалося перевершити саму себе у цьому вмінні. Хоч би посоромилася! У нас із чоловіком доходи набагато менші, ніж у них із зятем, а вона висунула такий ультиматум абсолютно всім присутнім.

Чоловік настільки розгубився від несподіваного випаду доньки, що не зміг вимовити жодного слова. Зять також виглядав розгубленим. А я покликала Іру до сусідньої кімнати і вимагала пояснень.

Добре, якби вона одному зятю сказала таке тет-а-тет, хоча для мене це теж за межею. Але вона і від нас із чоловіком щось вимагає, ще й просто під час свята!

Іра знову посміхнулася і сказала, що “дрібна кричаща креветка” потрібна нам, тому ми і повинні розщедрюватися. До того ж ми не одні платитимемо, нам допоможе її чоловік.

“Я вам часто дарую дорогі подарунки, посилаю гроші. Прийшла ваша черга відповісти тим же!” – так пояснила дочка свої вимоги. Для своїх кровно зароблених вона хоче знайти застосування цікавіше.

Їй не хочеться відмовлятися від своїх бажань та звичного способу життя з кафе, фітнес-залами та салонами краси заради дитини. Заодно Іра попередила, що взагалі жодного разу не підійде до цієї дитини лише тоді, коли вона підросте, і то ненадовго. А так, за її планом, вихованням займатимемося ми, зять і няньки.

Тут мене охопив цілковитий шок! У який момент Іра перетворилася на бездушну та егоїстичну споживачку? Це ж блюзнірство – так міркувати про малюка.

Коли я намагалася поговорити з донькою про важливість матері у розвитку дитини, вона різко відповіла, що у нас вибору особливо немає. Або миримося з тим, що онуків взагалі не буде, або погоджуємось на її умови.

Потім вона повернулася до столу і оголосила те саме, після чого поспішила до передпокою. Зятю нічого не залишалося, як піти за нею.

Таким чином, свято було безнадійно зіпсоване. Чоловік докоряв собі, що він сам винен, не треба було взагалі заїкатися про дітей. Я заспокоїла, що мріяти про продовження роду – це нормально та природно, просто наша дочка цього не усвідомлює через свій егоїзм.

Я сподівалася, що Іра одумається, вибачиться за зіпсоване свято. Вона ж раніше вибачалася, якщо дозволяла собі щось різке стосовно нас, але зараз навіть і не думає цього робити.

Замість дочки нам зателефонував із вибаченнями зять. І вже два тижні ми спілкуємось лише з ним. У мене часом виникає відчуття, ніби він наш син, а Іра химерна невістка. Це якийсь театр абсурду! Не знаю, скільки ще дочка гратиме в мовчанку.

Напевно вона чекає, поки ми прогнемося. Але це неможливо! Ми готові в майбутньому допомагати з дитиною, але повністю взяти на себе її виховання та забезпечення у нас не вийде, навіть якщо в цьому братиме участь зять.

Йому доведеться з головою закопатися в роботу. Та й що це за сім’я така, де матері абсолютно начхати на дитину? Тепер уся надія на зятя. Мрію, щоб йому вдалося вправити мізки нашій дочці, яка втратила берега.