У редакції працювала молода жінка. Мала чоловіка, двох маленьких дітей. Звичайна жінка двадцяти трьох років зі звичайною сім’єю. І масою друзів, – адже в молодості легко друзів знаходиш. І багато часу проводиш із друзями: вечірки, веселощі, шашлики на природі… Тоді інтернету не було. І комп’ютери були рідкістю. Життя вирувало офф-лайн, як кажуть.

Ця Наталя та її чоловік були з дитячого будинку, батьків не було. У Нати була стара подруга з дитбудинку, вона працювала в лікарняній їдальні. Товстенька неприваблива тітка, незважаючи на юний вік. Груба і мовчазна, коротко стрижена, як кримінальниця. Може, вона й сиділа, хтозна. Неприємна зовнішність та манери неприємні.

І Ната соромилася подруги, адже коло спілкування було зовсім іншим: журналісти, знаєте, фотографи, режисери…

Але ця груба молода тітка ніби не помічала зневаги. І нав’язувалася на пікніки та вечірки, сиділа в кутку та їла в три горла. І говорила про брутальні речі, якщо з нею починали говорити. І Ната всім пояснювала тихо, що не гнати ж цю Галю. Хоч вона й дурна та груба. І прилиплива.

І ось трапилося з Натою погане: вона раптово тяжко захворіла. І вона злягла, втратила здатність ходити. Лише рука рухалася.

І спочатку всі підтримували її як могли. Приходили, скидалися на ліки, фрукти приносили їй та дітям. І начальниця виявляла співчуття. І колеги. І просто друзі-приятелі. І чоловіка було просто вбито горем, усім розповідав, як йому важко. І то була правда.

Але він потім пішов за півроку. До іншої жінки. І друзі навідувалися дедалі рідше. А сусідам своїх турбот вистачало. Неблагополучний був будинок. Розумієте, тоді були інші часи, і в тісній брудній квартирці лежала на матраці хвора жінка, а поряд грали діти трьох та чотирьох років. Яким не було б просто чого їсти.

Але їх годувала груба товстенька Галя, яка щодня приходила після роботи. А працювала вона в кілька змін, зарплата була копійчана. І Галя регулярно приносила їжу в алюмінієвій великій каструлі. Залишки супу, який хворі не доїли. І хліб, який такоє не доїли.

Тяжко розповідати цю історію, але так було. Потім втрутилися соціальні служби, які тоді все ж таки працювали. Призначили дітей до інтернату, Нату теж до інтернату відправили, але до іншого. І ця Галя відвідувала дітей та свою подругу, коли могла. Вона нічого не могла принести смачного чи гарного. Вона просто не мала.

А серце було. Вірне та віддане.

І в хворобі, в нещасті, у злиднях ми мало кому потрібні. Зараз інші часи, на щастя, але все одно це правда. І не треба проганяти старих друзів чи сміятися з них. Це велике щастя, якщо є той, хто не залишить нас.