Ліля не стала чекати на повернення чоловіка з чергового загулу. Вона зібрала його речі, відвезла на вокзал і здала до камери схову. І лише після цього зателефонувала йому.

— Ну, чого ти дзвониш, — сердито відповів Віктор. — Сказав, відрядження на три дні. Вдома буду завтра. Не зрозуміло, чи що?

— Значить, — відповіла Ліля, — слухай мене уважно. У моєму домі ти більше не з’явишся!

— Що означає «не з’явишся»? Ти розумієш, що…

— Ніколи! Зрозумів?!

– Я не зрозумів. Ти у своєму…

— А твої речі я відвезла на вокзал.

– Який ще вокзал? Розумієш, що кажеш?

– На твій коханий. З якого ти нібито у відрядження їздиш.

— Слухай, це не телефонна розмова. Завтра я повернусь і ми…

— Квитанцію від камери схову візьмеш у поштовій скриньці.

— Ну, гаразд, гаразд. Якщо ти наполягаєш, я можу перервати відрядження прямо зараз і…

— І не намагайся проникнути до моєї квартири. Зверни увагу, замки в дверях я змінила. Ключі можеш залишити собі на згадку.

— І що це все означає?

— Це означає, що тобі більше не доведеться виправдовуватися переді мною і вигадувати всяку нісенітницю щодо відряджень.

— Але я справді зараз у відрядженні! Ну як мені тобі це довести? Чому ти мені не віриш?

— А мені вже не цікаво, де ти. І доводити нічого не треба.

– Чому?

— Ми з тобою розлучаємося. Можеш більше не поспішати і продовжувати насолоджуватися життям там, де зараз ти перебуваєш.

– Де я перебуваю?

Питання зависло в повітрі. Ліля вимкнула телефон.

Віктор замислився.

— М-да… — тихо промовив він. – Оце попав. Ну, скажімо, сьогодні я переночую у Христини. А завтра? А наступні дні?

З ванної вийшла Христина. Вона чула, що Віктор розмовляв по телефону. Але не зрозуміла, з ким і про що.

– Хто дзвонив? — весело спитала вона.

— Дружина, — спокійно відповів Віктор.

– Чого хотіла?

— Цікавиться, що приготувати завтра на вечерю.

– Ось як?

— Готується до мого повернення.

— Це тому, що вона любить тебе і вірить.

— Слухай, Христина, а може, мені піти від неї? — спитав Віктор. – Що думаєш?

— Якщо хочеш, йди, — байдуже відповіла Христина.

– А ти?

– Що я?

— Хочеш, щоб я пішов від Лілі?

– Мені все одно. Якщо тобі так буде краще, то, звичайно, йди.

— Піду, мабуть. Справді. Чого тягти? Адже кохаю я тебе.

– Кохаєш мене?

– Звичайно. А ти не знала?

— Ти ніколи цього не казав.

– Ось як? Ну ось тепер кажу. Я люблю тебе, Христино. Більше життя. І дорожче за тебе в мене нікого немає.

— І ти готовий заради мене покинути дружину?

– Заради тебе? Христина! Та заради тебе я не на таке готовий!

— А чому ти мені цього раніше не казав?

— Думав, ти це й так знаєш. Був упевнений, що ти все бачиш.

– Я не знала. І нічого не бачила.

— Значить, добре, що я тобі це сказав, так?

— З одного боку, добре, звісно, ​​— трохи невпевнено відповіла Христина. — А з іншого… Все це якось… Несподівано.

— А знаєш, що я зроблю, — рішуче сказав Віктор. — А подзвоню я дружині прямо зараз. Скажу, що між нами все. Правильно?

— Я не знаю, — злякано відповіла Христина. – Чи правильно це?!

– Правильно! Так і зроблю.

Він дістав телефон та набрав номер дружини.

— Слухай мене уважно, — почав Віктор, тільки-но почув голос Лілі. – Ми розлучаємося. Я так вирішив. Бо я тебе не люблю. Ні. Вечерю до мого завтрашнього повернення готувати не треба. І чекати на мене не треба. Так, ти все правильно зрозуміла. Тому що ми розлучаємося. Я подаю на розлучення.

Збери мої речі та відвези їх на вокзал. Ти знаєш, який вокзал. Здай їх у камеру зберігання, а квитанцію кинь у поштову скриньку. Чому сам за речами не приїду? Бо бачити тебе більше не хочу.

І ось ще що. Зміни замки у дверях. Навіщо? Щоб не сподіватись на моє повернення. Раптом ти вирішиш, що я хочу повернутися. Отож знай, я не захочу. Чому? Тому що я люблю іншу жінку. І з нею мені по-справжньому добре. Мені не треба з нею прикидатися і брехати.

Ліля відразу вимкнула свій телефон, щойно почула голос Віктора.А він продовжував вдавати, ніби його уважно слухають і говорив дуже довго.

— Ну, от і все, — зітхнувши полегшено, сказав він, коли втомився говорити і вимкнув телефон. – Я вільна людина. І я тепер лише твій. Ти рада?

Христина знизала плечима і кисло посміхнулася.

– Не знаю, – злякано відповіла вона. – Мабуть.

– Не “напевно”, а точно. Але я розумію тебе. Ти ще не отямилася від щастя. Нічого. Звикнеш. Головне мені тепер нікуди не треба поспішати. Правда, це здорово?

— Мабуть, — тихо відповіла Христина.

— Знову ти за своє. Ми зараз зробимо ось що. Зараз я піду на роботу, а ввечері заберу речі з камери схову і до тебе.

– Думаєш, твоя дружина встигне за цей час зібрати всі твої речі?

— Звісно, ​​встигне. До вечора ще багато часу. Крім того. Що їй ще робити. Але ти маєш рацію. Про всяк випадок я подзвоню їй і покваплю. Все. Я побіг. До вечора.

Зачинивши за Віктором двері, Христина замислилась.

«Я – підла, – думала вона, – жахлива жінка. Я зруйнувала сім’ю. Забрала чоловіка у люблячої жінки І немає мені прощення».

Христина була впевнена, що саме вона у всьому була винна. Вона не знала, що дружина вже вигнала Віктора з хати. І тому, лаючи себе останніми словами, вирішила все виправити.

І тому, коли ввечері Віктор прийшов до неї з речами, двері йому ніхто не відчинив.

Христина не стала чекати на прихід Віктора. Вона швиденько зібрала свої речі, викликала таксі та поїхала до аеропорту. Знайшла відповідний рейс, купила квиток і пройшла до зали очікування.

Коли зателефонував Віктор, вона сказала йому, щоб він повертався додому. До жінки, яка його любить та чекає. Що їй дуже соромно. Що вона просить її пробачити. Але інакше вчинити вона не може. Тому що її совість змушує так вчинити.

Віктор намагався щось пояснити, але Христина не стала його слухати та вимкнула телефон. Тому що тим часом оголосили посадку на її рейс.

«Так… — тихо промовив Віктор. – Невдача. Ну, скажімо, сьогодні я переночую на вокзалі. І завтра також. А наступні дні?