– Я люблю тебе, Катя. І любов моя до тебе безмірна. Чого тобі треба? Багато жінок про таке кохання можуть лише мріяти. Вони не мають і малої частини того, чим володієш ти.

– Чим це я володію? – не зрозуміла Катя.

— Ось уже три роки у тебе є я. Твій Руслан. Який життя своє без тебе не мислить. Розчинився в тобі повністю і повністю і всього себе тобі віддає.

— А чого не одружишся тоді зі мною? — спитала Катя.

— Тобто, — вигукнув Руслан, — я правильно розумію, що одного мого кохання тобі мало?

– Я з тобою зараз розмовляю про інше, – відповіла Катя. – Не заплутуй мене. І не роби ці два поняття взаємовиключними.

– Як це?

— Так це, — відповіла Катя. — На твою думку, виходить, що якщо любиш жінку, то й одружуватися необов’язково? Так чи що? У такому разі я згодна: можеш мене розлюбити і давай одружимося. Я хочу дітей. Я сім’ю хочу.

— А в нас, на твою думку, не сім’я? І хто тобі вже зараз заважає мати дітей? Я від дітей не відмовляюсь. Дуже багато жінок сьогодні незаміжні і з дітьми. І щасливі.

— Для чого ти мені про якихось багатьох говориш? – здивувалася Катя. — Та й багатьох ти знаєш! Але навіть якщо й так, то ні про що не говорить. Можливо, їм саме так подобається. Я не знаю. Мені це навіть нецікаво. І хай вони роблять, що хочуть. Їхнє життя, їм вирішувати.

Я не лізу до їхніх справ і не вчу їх, як жити. А для мене очевидно, що якщо чоловік не хоче на мені одружитися, то він мене не любить. А решта мене мало хвилює.

— Я клянуся тобі, Катя, що люблю тебе більше за життя.

— Тоді одружись.

– Не хочу.

– Чому?

«Що їй відповісти? – подумав Руслан. — Що б таке вигадати, щоб вона відстала від мене з одруженням назавжди. Може, сказати, що мої батьки проти? Але вона не повірить, бо вони не проти. Сказати, що штамп у паспорті зіпсує наші стосунки? Це дурниця. Відносини псуються з інших причин. Але що тоді?

Руслан став перебирати в умі всі відомі йому причини , але всі вони були або одна дурніша за іншу, або говорили про те, що між ним і нею немає кохання.

“Але воно є! – думав він. – Я ж відчуваю. Чому ж їй так хочеться заміж?”

– Чого ти мовчиш? — спитала вона.

– Думаю, – відповів він.

– Ну, думай. А щоб легше було думати, запам’ятай: якщо протягом місяця ми не подамо заяву, я від тебе йду.

– Чого б це раптом?

– Не раптом. А тому, що сенсу не бачу в наших відносинах. Майбутнього немає.

— Не бачиш сенсу і майбутнього в нашому коханні?

– А що тебе дивує? Ти сам можеш сказати, навіщо ми любимо один одного? І що буде далі? Наприклад, через рік чи через два.

— Я так далеко не зазираю. Вважаю за краще жити сьогоднішнім днем. Щасливий і добре.

— І правильно робиш, що не зазираєш. Бо й зазирати нема куди. Наші стосунки не мають майбутнього. Тож ти й не бачиш його. А ось станемо чоловіком і дружиною, так одразу і з’явиться це майбутнє. Розумієш?

– Не розумію.

— Тому що не хочеш розуміти.

— Я з тобою сперечатися не маю наміру.

– І не треба! Навіщо сперечатися? Я тобі своє слово сказала. Місяць! І ми або розлучаємося, або починаємо удвох дивитися у наше щасливе майбутнє і будувати його.

— А як не вийде? Не думала про це?

– Згодна, – спокійно відповіла Катя. — Будь-яке може бути. Але в такому разі ми просто розлучимося. Які проблеми?

– В тому то й справа! – радісно закричав Руслан. – Я не хочу розлучатися!

– Тебе не зрозумієш. Спочатку ти не бажаєш одружитися, тепер розлучатися не хочеш. Ти вже визначся.

— Я не хочу одружуватися, щоб потім не розлучатися.

– А хто тебе примушує?

– А раптом не складеться?

— Так у нас і зараз може не скластися. І ми розлучимося. Хіба ні? Ось зберу зараз речі та піду.

«Залякує, — подумав Руслан. — Сама не знає, що каже. Від кохання так просто не уникають. Майбутнього вона не бачить. А я знаю, що вона закохана в мене, як кішка. Нічого-нічого. Це вона, поки молода, така смілива та рішуча. Піду, каже! У двадцять два роки жінка може собі це дозволити. А ось подивимося, що вона скаже через вісім чи десять років. З віком це в неї пройде.

Мені зараз головне — не піддаватися її ультиматуму. Ще кілька років і вона вже не так рішуче буде налаштована. А вже про свій відхід навіть думати забуде. Буде згодна на все, аби я був поруч. А якщо у нас ще діти з’являться, то тим більше».

— Гаразд, — поблажливо сказала Катя. – Не бійся. Сьогодні не піду. Але чекаю не більше місяця. Сподіваюся, що за цей час ти одумаєшся і ухвалиш правильне рішення. Якщо ти дійсно мене любиш.

Пройшов місяць. І все було як і раніше. Жодних змін у житті Руслана та Катерини не відбулося. І Руслан уже не згадував про ту розмову, але, повернувшись увечері з роботи додому, він зрозумів, що Катя пішла, і змушений був все згадати.

— Характер показує, — заспокоював Руслан. – На принцип пішла! Мовляв, сказала та зробила. Гординю свою жіночу тішить! Тільки мене цим не візьмеш. Я знаю, як їй зараз важко. Тиждень. І знову ми разом. А їй навіть дзвонити не збираюсь. Сама нехай вибачається. Перша.

Минуло ще півроку. Від Катерини ніяких звісток.

«Це ж треба! — обурювався Руслан, — так довго мучити себе і мене».

Руслан не витримав і подзвонив сам. Запропонував зустрітися та поговорити.

— Пізно схаменувся, — відповіла Катя. – Я вже заміжня. Місяць тому у нас було весілля.

– Весілля? А як же я?

— А ти не дзвони мені більше.

Руслан почув короткі гудки.

«Вона не любила мене, – заспокоював себе він. — Інакше так би не вчинила. Підло. Нічого-нічого. Це мені урок. Надалі розумнішим буду».

Минув ще якийсь час. І Руслан почав зустрічатися із Інною.

«З нею я поводитимусь інакше, — думав Руслан. — Колишньої помилки не зроблю».

— Дивний ти, Руслан, — сказала Інна, коли він зробив їй пропозицію. – Ні, щоб просто насолоджуватися щастям, яке ми даємо один одному, ти раптом вирішив одружитися зі мною. Навіщо? Чого тобі не вистачає?

– Тебе, – розгублено відповів Руслан. — Я хочу, щоб ти була моєю.

— Хіба я не твоя?

— Але ж ми не чоловік і дружина!

– І що? Головне, що ми любимо одне одного! І досі я була впевнена, що тобі цього вистачає. Без жодного штампу в паспорті. Адже так?

— Одне одному не заважає, — відповів він.

— Та ну тебе, — відмахнулась Інна. — Говориш якусь нісенітницю.

— А як же діти?

– І що? Запишемо їх на тебе.

І в цей момент Руслан прийняв рішення діяти так само, як свого часу з ним вчинила Катя.

– Або-або, Інна. Вибирай. Не хочеш бути моєю дружиною, прощай назавжди.

У відповідь Інна тільки засміялася. Вона, звичайно, не прийняла всерйоз слова Руслана. А він узяв і пішов. І місяць не дзвонив. Чекав, що Інна схаменеться, подзвонить і погодиться стати його дружиною. Але вона не дзвонила. Руслан не витримав і подзвонив сам.

— Пізно схаменувся, — сказала Інна. – Я вже зустрічаюся з іншим. Якому не потрібні всі ці дурниці із реєстрацією шлюбу.

Півроку Руслан сумував за Інною, а потім почав зустрічатися з Іриною. Невдовзі зрозумів, що її любить.

“І як зрозуміти, чого вона хоче? – думав він. — Кликати її заміж чи не кликати? Покличу, а вона образиться? Або навпаки! Не покличу і образиться.”

— Ірино, скажи чесно, ти хотіла б вийти за мене заміж чи ні? Тільки чесно. Так чи ні! Я зроблю так, як хочеш.

— Дивно, що ти ставиш подібне запитання, — образилася Ірина. — Я була впевнена, що коли чоловік по-справжньому любить жінку і дорожить її коханням, він не питає її, як йому вчинити.

— Чому не питає?

— Тому що він без жодних безглуздих питань точно знає, що йому робити чи не робити. Але ти, виявляється, не такий. Ти скидаєш усю відповідальність на мене. Щоб у майбутньому, у разі чого, зробити мене винною у всьому, що може статися з нами. Мовляв, це я так вирішила і на мені вина. Так?

– Ні! — вигукнув Руслан.

– Дуже шкода, що ти такий. Прощавай назавжди.

— Ірино, я не це мав на увазі. Хочеш, я зараз скажу, чого хочу від тебе.

– Ні! — гордо відповіла Ірина. — Пізно схаменувся. Тепер, коли я висловила свою думку, я не хочу.

– Але чому?

— Бо в такому разі виходить, що це я тебе змусила, а не сам ти так вирішив. Отже, знову я винна.

— Та що вирішив, що? – закричав Руслан. — Можеш пояснити? Ти хочеш заміж чи ні? Важко відповісти?

— Яке ж ти чудовисько, Руслане. Чому я одразу в тобі його не розгледіла. Прощавай. Знайду собі іншого. Який не стане ставити дурні питання слабкій жінці і складати на її тендітні плечі весь тягар нашого непростого життя.

Ірина пішла. І за рік Руслан став зустрічатися з Любою. Вирішив ні про що її не питати, а зробити так, як вона сама скаже, запропонує чи попросить.

Люба пішла від Руслана нічого не кажучи, не просячи і не пропонуючи через те, що сама не знала, чого хоче.

— Та скільки ж можна! — закричав Руслан, коли знову лишився сам. — Що я такого зробив, що жінки такі безжальні до мене? Може, мене хтось наврочив? Або прокляв?

А незабаром йому зателефонувала Катя.

– Я розлучилася, – сказала вона. — І якщо ти ще мене любиш, я даю тобі шанс.

– Я згоден, – закричав Руслан. — Я сам хотів тобі це запропонувати.

– Що запропонувати? – не зрозуміла Катя.

– А все! – відповів Руслан. — Все, що ти хочеш, я ладен був запропонувати.

Незабаром вони одружилися.