Не поїхала до батьків на новорічні свята, бо вони не вміють розслаблятися, а мені потрібний був відпочинок

Мама з татом живуть у передмісті. Вони мають свій великий будинок, а ще вони тримають курей, гусей, качок, кіз і навіть корову. Ну і від обов’язкового городу нікуди не подітися – у них велика ділянка, на ній міститься купа всякої рослинності.

Я виросла в цьому будинку, мені звично доглядати тварин, копатися на городі, допомагати по будинку. Уся ця робота мені знайома, і в дитинстві я хоч і не була в захваті від усієї цієї роботи, але подітися було нікуди, це сприймалося як належне.

У студентстві вдома я бувала рідше, але теж допомагала в міру сил. Хоча це вже починало обтяжувати, особливо, коли ти тільки здала сесію, за кілька тижнів безсоння, і всі думки тільки про те, щоб впасти в ліжко і три дні спати. Але мені такої розкоші ніхто вдома не давав.

– Ти так усе життя проспиш! Дівчина молода, а все б тобі тільки спати та їсти. І в кого ти такий ледар? – обурювалися батьки на два голоси.

Бути ледарем мені не хотілося, тому я піднімалася і йшла займатися справами, знаючи, що спокійно полежати і виспатися не дадуть.

Коли навчання в університеті залишилося позаду, я вирішила залишатися у місті. У рідному селищі я себе не бачила. Обзаводитися чоловіком, будинком, дітьми та господарством у мої плани не входило. Принаймні найближчими роками.

Знайшла собі роботу, винайняла квартиру, почала вибудовувати своє життя. Це батькам не сподобалось. Вони розраховували, що я буду під боком, розраховували на мене як на ще одну робочу силу, але не склалося, не зрослося. Я намагалася їздити на вихідні до них, щоб допомогти їм із справами. А моя допомога сприймалася так, наче я мусила це робити.

– А то не винна? Хто ж нам із батьком ще допоможе? У нас тут роботи завжди вистачає, це тобі не в твоєму офісі по клавішах клацати і папери перебирати.

Я була і не проти допомагати, якби робота все-таки чергувалася з відпочинком, але вийшло, що в п’ятницю близько до ночі я приїжджала, валилася спати, а в суботу о сьомій ранку мама зі словами “ти чого, спати сюди приїхала” вже мене будила. Природно, ніякого відчуття відпочинку не було, а найщасливішим моментом тижня був вечір неділі, коли я поверталася від батьків додому до себе і вже о десятій вечора падала спати, бо напахалася за вихідні.

У такому ритмі я протрималася більше півроку, доки не зрозуміла, що організм потребує відпочинку. Я почала приїжджати до батьків раз на два тижні. Я про себе стільки наслухалася через це рішення…

Проте всі більші вихідні я проводила у батьків. Кажу ж, у них завжди знайдеться робота – свій будинок, своє господарство, а навесні та влітку ще й город.

– А чим тобі в місті займатися? Ні чоловіка, ні дітей. На ліжку лежати та ногою в повітрі махати? Тут хоч нам допоможеш, а то дай тобі волю, ти зовсім розлінишся за лічені дні, – твердо були переконані батьки.

Сперечатись і щось доводити їм було марно, тільки собі нерви зайвий раз псувати. Тож мені було простіше приїжджати до них. Так було до тих новорічних свят, які я вирішила провести у санаторії.

Рік видався дуже нервовим щодо роботи. Змінилося керівництво, почалися підкилимні ігри за місце під сонцем, ще одна з колег пішла в декрет, на мене звалилися ще й її обов’язки. Загалом, наприкінці року в мене вже реально смикалося око. Я розуміла, що ще однієї такої гонки я можу не пережити.

Тому я шукала собі якогось санаторію, де можна буде підлікувати організм, подихати повітрям і нічого не робити. Мені реально був потрібний цей відпочинок. Я це розуміла, а батьки ні.

Коли я сказала, що не приїду на свята, на мою голову посипалися звинувачення у лінощі, у небажанні допомагати батькам, егоїзмі.

– До санаторію вона поїде, трудяжко! Втомилася! Від чого ти втомитись могла у своєму віці? Ні дітей, ні клітей, робітниця! – Мама так обурювалася, що я думала, що телефон розплавиться.

Було бажання здати всі квитки, скасувати поїздку і вирушити до батьків, щоб уникнути скандалів, але я розуміла, що без цього перепочинку я просто не вивезу наступного року. Я поїхала до санаторію. Відпочила чудово, але не могла викинути з голови батьківське несхвалення. Вони навіть трубки не беруть із мого номера і з новим роком мене не привітали.

Я не жалкую про те, що з’їздила відпочити, якщо чесно. Розумом розумію, що це було мені дуже і дуже потрібно. Але тепер треба якось позбавитися почуття провини та налагодити стосунки з батьками, які не хочуть йти на контакт.

Previous Article
Next Article

Плюсуйся на Мандри!

Якщо Вам подобаються наші новини, будь ласка натисніть на кнопку!