У кого діти-підлітки, ті зрозуміють мій біль, й напевно вже здогадалися, про що я зараз писатиму. Поговорити з ними неможливо, батьки стають найлютішими ворогами.

Начебто сім’я у нас хороша, непитущий батько, обидва нормально заробляємо, у сина є все, що він хоче: всі гаджети нові, гроші кишенькові теж даємо. Та все одно нас ця біда не минула.

Десь із пів року я із сином не можу нормально поговорити. Огризається, спитаю “де був” – не твоя справа, спитаю, “чому так пізно повернувся” – не твоя справа… І так майже на кожне запитання. Йому скоро 15. Навчався він у мене завжди добре, але цього року якось з’їхав і навіть вчителька дзвонила й питала, що з вашим Денисом, чому він почав пропускати заняття. Мій син, який любив літературу й мову, став їх пропускати! Оцінки були раніше відмінні, зараз ледве-ледве 6-7 балів отримує. Начебто втратив інтерес до навчання.

Останньою краплею стала наша недавно сварка. Тоді я вже чоловіка попросила провести виховну бесіду. Я приготувала їсти і зайшла в кімнату його покликати, а він сидів за комп’ютером і з якоюсь дівчинкою говорив. Я крикнула “Денис, йди їж!” – І вийшла. Він вийшов з кімнати і як почав кричати, що я втручаюся в його особисте життя, що я йому спокою не даю, що стукати треба. Аж до сліз. Я й сама розплакалася. Боляче, прикро. Чоловік прийшов із роботи, я й поскаржилася.

Що вони там говорили, не знаю. син потім тільки підійшов і буркнув “вибач, мам”. Живе ніби окремо, прийде зі школи й одразу до себе, зачинить двері, сидить за комп’ютером цілий вечір. Чоловік каже, що йому потрібний простір.

Дуже важко. Відчуваю, що буквально втрачаю свою дитину. Іноді вже сама починаю кричати на нього. Начебто чужі стаємо.