Коля поспішав до машини. Потрібно було дістатися другого кінця міста. Січневе сіре небо, здавалося, ось-ось ляже на землю ніби ковдра і огорне її. Він швидкими кроками поспішав до машини, сподіваючись, що не почнеться хуртовина. У такому разі він би спізнився на кілька годин, а в нього лише півгодини.

До машини залишалося кілька кроків, як він відчув, що до нього хтось підійшов.

– Ви мені не підкажете, як я можу дістатися…

– Не знаю я, – Коля спробував якнайшвидше відшити незнайомого чоловіка, але той став перед ним.

– Ви мене навіть не дослухали. Може, вам теж колись буде потрібна допомога.

Коля вже хотів розвернутися:

– Кажіть, будь ласка, але швидко

– Я мушу якнайшвидше бути на вулиці Франка, але міста вашого я зовсім не знаю.

А Колі треба було якраз по сусідству. У його голові промайнула думка, що незнайомця можна підвезти. До того ж, батько завжди вчив його робити добрі справи.

– Мені теж туди, поїхали зі мною.

– Дякую, а вам пощастило, вірніше, мені пощастило.

Чоловік був у старому обшарпаному пальті, у нього були дуже добрі й сумні очі. Всю дорогу обоє мовчали. Коля думав про зустріч, яку так поспішав.

– Ось ваша вулиця. Я поспішаю, удачі.

– Спасибі, Миколо.

Коля спочатку не зрозумів, звідки чоловік дізнався його ім’я, потім подивився на стопку візиток у машині і посміхнувся.

– Ну, давайте мені на зустріч!

– Найголовніша зустріч у вашому житті вже відбулася, – сказав чоловік і спустився.

Коля не встиг обернутися, як бачив, як машина з шаленою швидкістю влетіла в ту, що їхала перед ним. По всьому повітрі розлетілися уламки та залізо.

Він ледве перевів подих, як озирнувся, чоловік ніби випарувався, ніби його зовсім не було. Якби не він, Коля їхав би зараз у ту секунду і виявився б тим, у кого врізалася ця машина.

І справді, це була найважливіша зустріч у його житті.