Літак набрав висоту. Олена Миколаївна відстебнула ремінь безпеки та подивилася на сина.

— Ми, Олеже, летимо з тобою до Олександра та його дружини не просто так, — нагадувала вона своєму тридцятип’ятирічному синові. — Ми летимо, щоб по-перше познайомитися з його дружиною. А по-друге, що набагато важливіше зробити все можливе, щоб їх розвести.

— Та все зрозуміло, мамо, — ліниво відповів Олег. – Познайомимося. Розведемо. Щодо цього не турбуйся. Не вперше. А то моду взяли. Рідну матір та рідного брата на весілля навіть не запросили.

— Та пес із ним, з весіллям цим, — відмахнулась Олена Миколаївна. — Там і весілля ніякого не було. Розписались і все. Я не про це. Мене більше турбує інше. Адже він, як одружився, грошей став мені менше надсилати.

– Так? – здивувався Олег. — А я й не знав.

— А що тобі знати, — зітхнувши, сказала Олена Миколаївна. — Адже ти ніде не працюєш. Живеш у мене на всьому готовому. До речі, давно хотіла тебе спитати. Ти взагалі коли збираєшся на роботу влаштовуватися?

Перш ніж відповісти, Олег позіхнув, широко відкривши рота.

— Ніколи, — спокійно промовив він. — Ось ще вигадала. Я не для того народився, щоби працювати. Та й навіщо мені працювати?

– Як навіщо? – здивувалася Олена Миколаївна. — А жити на що?

— Так у мене і так є все, що потрібно для життя. Дах над головою є. У мами живу, не чужі люди. Їжа є. Тому що пенсію ти регулярно отримуєш. А за великим я і не женуся.

— А от мене не стане, як житимеш?

— Якось проживу, — відповів Олег. – Світ не без добрих людей. Знайдеться хто допоможе. За мене не хвилюйся. Ти ж знаєш, я дуже подобаюся жінкам. Перед мною жодна встояти не може. Так що… У крайньому випадку, знайду якусь жалісливу вдову і влаштуюся в неї. Заради такої справи можна й одружитися.

— Одружитися? — злякано сказала Олена Миколаївна. – І ти туди ж? Приклад із старшого брата вирішив брати? Ой, не тому ти вчишся в нього. Ой, не тому.

— А чому в нього вчитися? Влаштуватися на високооплачувану роботу і допомагати тобі?

— Хоч би й так.

— Ні.

— А одружуватися, на твою думку, краще? Так?

— Та не зараз же одружитися, — заспокоїв маму Олег. — Зараз я ще надто молодий. Років за двадцять.

— Та що з тобою говорити, — сумно зітхнувши, сказала Олена Миколаївна. — Дивний ти якийсь. Напевно, тож і люблю тебе більше, ніж Олександра. Гаразд. Про тебе іншого разу якось поговоримо. Зараз треба думати, як вирішити важливішу проблему. Сам, що пропонуєш?

— Треба присоромити невістку, — сказав Олег. — Присоромити її. Як же це можна? Мати із сином залишати без допомоги.

— Присоромити… — задумливо промовила Олена Миколаївна. — Легко сказати «соромити». А як? Та й знати ще, що вона за людина. І чи є в неї совість. Щоб би вона нас з тобою сама не присоромила.

— На нас, мамо, де сядеш, там і злізеш! — впевнено відповів Олег, і злістю загорілися його очі. — А я тільки від своєї вигоди відмовлятися не збираюся. Можу і на крайні заходи вдатися.

– В сенсі?

— Заберу дружину в брата, — відповів олег.

– Знову ти за своє? Так?

— Та я… не щоб одружитися з нею, ні. А щоб брат побачив, що вона собою представляє. Як жінка. Розумієш? І хіба я винен, що жінки люблять мене. Такий уже вродивсся.

У той же час, коли Олена Миколаївна розмовляла з Олегом, Олександр розмовляв зі своєю дружиною.

— Зрозумій, кохана, у мене і з братом, і з матір’ю дуже тяжкі стосунки, — сказав Олександр. — Я не те, що кілька днів, я й години з ними не витримаю. І я змушений так вчинити. Інакше може статися непоправне. Ти навіть не уявляєш, що це за люди. Ось чому я пропоную нам обом кудись втекти на якийсь час.

– Куди втекти?

— Та хоч на твою дачу. Вони про неї не знають.

— Невже так серйозно? — здивовано вигукнула Аліна. — Це ж твоя мама і твій брат молодший. Не по-людськи якось. Вони приїдуть, а нас нема. Що подумають? Тобі то що! А мене вони зненавидять. Вирішать, що це я навчила тебе.

— Та вони тебе й так ненавидять, — сказав Олександр. — Ти гадаєш, навіщо вони сюди їдуть?

— Зі мною познайомитися, — відповіла Аліна. – Привітати. Подивитися, як ми живемо.

– Наївна дівчинка, – відповів Олександр. – Ти видаєш бажане за дійсне. Бо не знаєш мою маму та мого брата.

– Ти їх не любиш?

— У тому й річ, що люблю. І тому ще більше переживаю за них. Але не можу не погодитись з тим, що вони страшні люди. І від цього мені ще болючіше.

– Страшні?

— Особливо вони небезпечні для своїх близьких. І чим ближча їм людина, тим сильніша небезпека. А ти для них тепер теж стала близькою. Розумієш?

– Ні.

– Тоді просто повір. І давай зробимо, як я пропоную. Звалимо кудись разом. Не хочеш – на дачу, можна – в інше місце. Будь-яке. На місяць. Вони все зрозуміють. І дадуть нам спокій.

– Я так не можу. Адже вони вже сьогодні прилетять. Де вони ночуватимуть?

— Повір, Аліна, ці двоє не пропадуть.

– Ні. Ти можеш їхати на дачу, а їх я зустріну. Скажу, що ти поїхав у відрядження.

— Та вони тебе тут живцем з’їдять! — мало не плачучи, сказав Олександр.

— Та навіщо їм мене їсти? Не розумію.

– Тому! Що кожного місяця я надсилав мамі по тисячі, на наші гроші це понад сорок тисяч. А коли одружився з тобою, перестав це робити. Надсилаю їм замість тисячі, лише двісті. Розумієш?

— Та ти тепер одружений. Вони мають це розуміти.

— Вони нічого і нікому не винні, — відповів Олександр.

– Чому?

— Бо ось такі вони люди. І не вони, а їм всі довкола повинні. Розумієш? Тільки їм. І насамперед я. А тепер і ти. Бо стала моєю дружиною.

І Олександр розповів Аліні, що Олег ніде не працює. Що живуть вони удвох на мамину пенсію.

— А тепер вони летять сюди, щоб нас посварити.

– Посварити?

— Адже ти знаєш, що я вже був одружений, — сказав Олександр. — І десять років тому вони зробили все, щоб зруйнувати мій шлюб. І зараз вони хочуть зробити те саме. Давай втечемо? А?

Аліна замислилась.

– Зробимо ось що, – сказала вона. — Ти їдь, а я їх зустріну.

– І тобі зовсім не страшно?

– Ні. Тому що я дещо придумала.

– Поділишся?

— Тобі краще не знати.

– Ти мене лякаєш? Не забувай, що це моя мама та мій молодший брат. Я не хочу, щоб хтось із них постраждав. І не хочу, щоб ти з ними сварилася чи, навпаки, виконувала всі їхні вимоги. Я хочу, щоб ви взагалі ніколи не бачилися. Це буде найкраще.

– Не хвилюйся все буде добре. Не збираюся я ні з ким сваритись. А тим більше танцювати під їхню дудку. Вони приїдуть. Я їх зустріну. Про тебе скажу, що до термінового відрядження відправили. Погостять тиждень і поїдуть додому. А ти в цей час на дачі будеш.

— Ти обіцяєш, що не сваритимешся з ними?

– Обіцяю.

— Але ж ти не знаєш мого брата. Ось побачиш, він почне до тебе чіплятися.

– Не почне.

— Про всяк випадок, тримай на ніч двері зачиненими. Бо він такий. Він може.

— Я дуже обережна. Обіцяю.

Олександр поїхав на дачу. Аліна стала чекати на родичів.

— А ось і ми, — радісно сказала Олена Миколаївна, коли Аліна відчинила двері. — Заходь Олеже. Будь як удома. Аліна, покажи Олежику його кімнату.

Минуло сім днів. Олена Миколаївна із сином, щасливі, летіли назад. Літак набрав висоту. Олена Миколаївна відстебнула ремінь безпеки та подивилася на сина.

— Ну що, Олеже? – сказала вона. – У нас все вийшло!

— Я й не сумнівався, — ліниво позіхаючи, відповів Олег. — Це ти там чогось… Хвилювалась. Накручувала себе.

— Головне, тепер щоб Олександр сильно на тебе не розлютився. Все-таки, з другою дружиною його розлучаєш.

— Та годі! Чого йому ображатись. Хай краще дякую скаже.

– Дякую? За що дякую?

– Як за що? Ти ще питаєш! За те, що розплющую йому очі на його жінок.

Олена Миколаївна замислилась.

— Мабуть, ти маєш рацію, — сказала вона.

— Звичайно, маю рацію. Хіба я винен, що жодна жінка проти мене встояти не може.

— Коли збираєшся надіслати йому фотографії, що компрометують Аліну?

— Завтра й вишлю, — відповів Олег, і обличчя його набуло стурбованого виразу. — Треба тільки вирішити, що з Аліною робити. Вона ж тепер мене любить. Аж раптом після розлучення з Олександром вона до нас прилетить.

— Навіщо їй до нас прилітати?

— Та я ж одружитися з нею обіцяв. Ну, якщо вона від Олександра піде.

У той же час, коли Олена Миколаївна розмовляла в літаку з Олегом, Аліна зустрічала чоловіка вдома.

– З тобою все гаразд? — спитав Олександр.

– В мене все гаразд.

– Точно?

— А хіба по мені не видно?

– Видно. Але… Як тобі це вдалося? Мама сьогодні дзвонила. На сьомому небі від щастя. Дякувала за привітний прийом. Я думав, вони тебе тут з’їли живцем, якщо обидва такі задоволені. А тут, дивлюся, ти теж… Прямо вся світишся від щастя. Невже вони тобі сподобалися?

– Хто?

– Та родичі мої.

– Та як тобі сказати, – відповіла Аліна. — Я, чесно кажучи, їх навіть не бачила.

– Як це?

— А я замість себе залишила Зою Семенівну, — відповіла Аліна. — Це моя начальниця. Твоя ровесниця. Самотня жінка. І надто вона слабка щодо красивих чоловіків. Живе у вічному пошуку. Я і попросила її побути замість мене тиждень. Показала фотографію Олега. Він їй сподобався. Вона сюди, а я до неї.

А що в неї з Олегом і з Оленою Миколаївною було, я гадки не маю. Не цікавилася. Але, судячи з щасливого обличчя Зої Семенівни, їй теж все сподобалася. Сказала, якщо родичі знову приїдуть, щоб обов’язково її кликала.

– Так і сказала? – здивувався Олександр.

— Дуже просила.

— Ну, якщо дуже й сама просила, тоді, звісно, ​​— погодився Олександр, — будемо кликати. Тим більше, що й мама щаслива, і Олегу все сподобалося.

— А ми з тобою на цей час на дачу будемо їхати або ще кудись. Щоб вони нас не розсекретили. І вийде, що з близькими родичами спілкуємося, і ніколи не сваримося. Правильно?

– Правильно.

Олег надіслав компрометуючі знімки братові і чекав на відповідь. Відповідь була несподівана.

— Зважаючи на те, — відповів Олександр, — що Аліна збирається стати мамою, вона чекає на двійнят, покинути її ніяк не можу. Совість не дозволяє.

Олена Миколаївна замислилась.

— То що ж виходить, Олеже? – сказала вона. — Він настільки благородний, що має намір стати батьком твоїх дітей? Так чи що?

— Виходить так, — відповів Олег. — А що ти пропонуєш? Щоб їхнім батьком став я? І щоб Аліна до нас переїхала сюди?

— Ні, ні, — сказала Олена Миколаївна. — Краще хай він виховує їх. Я навіть упокорюся з тим, що великих грошей від нього більше не побачу.