Потяг дуже спізнився, тільки глибокої ночі прибув на вокзал провінційного містечка. Олена взяла сумки та вийшла. Жіночу сумочку і велику, з документами та речами. Пройшла через вокзал. Дощ моросив, старі липи шуміли, темно! З освітленням проблеми у цьому місті.

І головне, телефон не ловить. Немає мережі. Викликати таксі неможливо, а треба ж до готелю доїхати. Вранці буде нарада, Олена має провести зустріч для місцевих працівників. Готель заброньований, але як дістатися? Жодної машини немає.

Вогники тьмяно майнули у темряві. Копити застукали, та це ж конячка! Конячка впряжена у візок-не фіру, а у візок із пасажирським сидінням, із брезентовим тентом. А конем керує мужик з бородою. Не страшний, просто мужик у смішній шапці набік. І в старому смішному піджаку. Або в куртці, – у темряві не розбереш.

Чоловік запитав:

– Вам, панні, в готель “Білі троянди” треба? Сідайте, довезу з вітерцем!

Олена здивувалась, а потім зрозуміла, що це такий рекламний хід. Готель висилає переодягненого співробітника на коні з, як за старих часів. Дуже автентично. Гарний маркетинговий хід!

Вони ж знали, що Олена приїде, заброньований номер. А в розмові вона, мабуть, сказала, що поїзд увечері прийде. Ось вони і продумали зустріч, молодці які! Треба за приклад навести на нараді.

Олена видерлася на високе сидіння, під тент. Візник допоміг сумку підняти, поставив, потім поїхали. І в нічному темному місті лунав тільки стукіт копит. Тиша навколо. Дощ шарудить по тенту, нічого не видно, тільки спину мужика і трохи чорного неба…

Приїхали. Олена навіть задрімала в дорозі під стукіт копит. Вона втомилася. Багато працювала. Вона звикла покладатися лише на себе. Вона жила сама, мами рано не стало. Батька Олена не знала, так уже вийшло. А особисте життя – його просто не було.

Олена розуміла, що це ненормально. Їй кожен зустрічний це пояснював, вважав за свій обов’язок! Але спокійна сильна Олена тільки знизувала плечима і дивилася синіми очима на порадників. Вони замовкали. А Олена потім плакала вдома над своїм невдалим холодним і самотнім життям.

У готель зайшла, – візник присвітив ліхтариком, неяскравим. А у маленькому готелі теж сюрприз. Адміністратор сидить при гасовій лампі! Очевидно, електрику відключили. Ось тому й зв’язку немає, аварія, мабуть. Олена підійшла і назвала своє прізвище. Адміністратор підняв вусате обличчя, посміхнувся і сказав, що номер готовий.

Олена взяла великий ключ, маленький, звичайний хлопчик, провів Олену до номера темними сходами. Світив свічкою. Олена запитала, чи це аварія, так? Але хлопчик замикав щось, показав пальцем собі на рота. Німий! Бідолаха. Потрібно дізнатися, чому вночі хлопчик працює, чому він так одягнений дивно.

Двері в номер були відчинені. Там горіла лампа, така сама, як у портьє. Напевно, часто електрику відключають у цьому містечку, раз і свічки, і лампи напоготові.

Олена у неяскравому світлі побачила чоловіка. У чомусь темному, наче піджаку, з широкою краваткою, комір сорочки накрохмалений… І обличчя, обличчя так знайоме, хоча Олена ніколи не бачила цієї людини, – але впізнала! Карі очі, високі вилиці, тверде підборіддя… Він дивиться на Олену і каже:

– Я так на тебе чекав, рідна! Боявся, не встигнемо побачитися. Скоро світанок, лампа згасне, знову доведеться йти. Ти не сумуй і не засмучуйся, живи добре. Я завжди тебе любив і любитиму завжди. Просто ми розминулися, так буває. Поїзди запізнилися. І світло відключили. Я не зміг тобі повідомити, але чекаю на тебе там, де світло завжди!

Олена не могла переказати те, що говорив цей чоловік. Він не словами говорив, а думками. Слова були зовсім непотрібні. Олена кинулась обіймати його, він був теплий, живий, сильний! А Олександр підняв Олену на руки і притис до себе. Це тривало хвилину. У жовтому сяйві гасової лампи так пахло жасмином – це букет стояв на столі…

І Олена все зрозуміла. То був її коханий, її Олександр. Сто років тому він загинув. Час змішався, змінився, потрапив у вирву, – це неможливо пояснити. Але Олена народилася і мешкає тут, зараз. А Олександр чекає на неї в саду, в такому ж прекрасному, як тому, у якому вони прощалися…

Вона пам’ятала той садок. Але думала, що то фантазія. Вона пам’ятала Олександра! Але гадала, що це мрія. Сон, бачення, бажане, не справжнє. Вона пам’ятала запах жасмину, вона завжди вибирала духи такі. І завжди її серце завмирало побачивши квітучий жасмин…

…А потім увімкнулося світло. Хлоп! Миттєво. Олена стоїть у чистому стандартному номері. Ліжечко заправлене. Стілець. Стіл. А на столі – букет…

Лампа теж стоїть і ще світить крихітним вогником. Але вогник згас, залишилася безглузда лампа. Олена кинулася сходами до адміністратора.

А за стійкою – втомлена, але ввічлива жінка сидить. Запитує, чи може чимось допомогти? Іншого адміністратора немає, вибачте. Ні, чоловік взагалі не працює тут.

А хлопчик німий – ну що ви. Якщо потрібно, то я вам допоможу з сумкою. Хлопчиків працювати не беремо. У нас гарний готель, все законно. І квіти в номер ми не ставили, даруйте. Ви ж економ забронювали, не для наречених. Для наречених ставимо завжди, прошу це пам’ятати, будемо раді вашому замовленню!

Олена повернулася до номера. Жасмин пахнув. Вона відчинила вікно, вдалині – смужка світанку. І в тиші далеко цокають копита конячки, все тихіше і тихіше…

Нічого не було. І було все. Світ змінився. Тому що на кожну самотню людину чекає в саду той, хто її любить. У прекрасному саду, який невиразно пам’ятається, – як і очі того, з ким неможливо зустрітися у земному світі. Вони були тут із нами. А потім зникли. І треба чекати на поїзд, який якось привезе нас до тих, хто нас любить і чекає. Там жасмин та бузок. І кохання.

Можливо, це сон? Все наше життя – сон. І нехай пробудження буде щасливим – з тими, хто нас любить і чекає.