Ось чому деякі мами вважають, що їм все дозволено? Невже не зрозуміло, що як кажуть на сході: дитина гість у твоєму домі? Деякі собі дітей як іграшок народжують, щоб потім як у ляльковому будиночку їх ростити.иА що, посадив її на стільчик і з чашки чаєм напоїв. Не хоче чай? Ах така невдячна! Мама старалася, готувала, а ти не хочеш їсти!

– Чого вдома цілий день сидиш, зір псуєш, уткнулася у свій телефон! Йди погуляй!

-Ти куди це зібралася? Гуляти? А з ким? А повернешся коли? А телефон узяла? А куди підете? А чого ці штани вдягла, краще б інші, тобі ці не йдуть.

І фіналочка:

– А Чого нервуєшся то відразу? Що складно відповісти?

Ну, я ще можу зрозуміти, що це все виправдано, коли дитина справді дитина. Але не коли дитині вже двадцять чи навіть тридцять років!

Я в такій атмосфері зростала все своє дитинство та юність. Звичайно, як тільки мені нагодилася можливість з’їхати з цього дурдому, я за неї схопилася всіма руками та ногами.

Після школи я вступила до технікуму в іншому місті. Зізнатися чесно, мене влаштував би варіант і з нашим містом, але від однієї думки, що тоді мені доведеться залишитися жити з батьками, ставало страшно.

Тому я вирішила, що краще нехай це і не так далеко, але вибір: їздити до батьків на вихідні чи жити з ними, був очевидний. Після того, як я здобула свою освіту, мені довелося повернутися на якийсь час до батьківського будинку.

А за роки навчання я відчула той самий запах вільного життя, про який я так мріяла. Щоб мама не контролювала кожен крок і не перевіряла, о котрій і куди ти йдеш. А мама у цій справі у нас не любитель, а справжній професіонал. Щоб ви розуміли, в дитинстві вона за слідами визначала, о котрій я приходила додому. Жили ми у приватному будинку, взимку стежку заметало снігом.

Так от, мама могла визначити, наскільки мало замістити стежку до будинку і чи мали бути мої сліди. Наприклад, я говорю, що прийшла зі школи о першій, але мама не вірить. Бо тоді б сліди вже замело, а їх ще наполовину видно!

Ви можете сказати, що не обманювала б матір і було б тобі щастя. Але я точно знаю, що ні, не було б. Адже я приходила зі школи трохи згодом, бо мені хотілося поспілкуватися та погратися з однолітками.

Просто не можна було нічого робити, що не подобалося б мамі. А мамі не подобалося все. Її начебто загалом не влаштовувало все, що можуть робити діти. Грати – ні, це гамірно. Ходити на гуртки – ні, це означає, що у тебе не буде часу, щоб допомагати на городі. Їздити велосипедом – це небезпечно. І так критикувалося будь-яке моє бажання.

І ось, після навчання я була змушена на якийсь час повернутись. А за роки відсутності мені почало здаватися, що, можливо, все не так погано. Просто я була дитиною, і маму не розуміла. І ось я знову потрапила до батьківського будинку, під мамине невсипуще око.

Ні, мені не здавалося. Оособистість і своя думка, мені за ці роки так і не дозволено мати. Я, щойно змогла, влаштувалася на роботу. Було абсолютно однаково на яку, аби мені вистачило грошей, щоб винаймати своє окреме житло. Щойно я отримала першу зарплату, то зібрала свої речі та ганебно бігла.

З того дня минуло кілька років. З мамою я намагаюся спілкуватися якомога рідше. Вітаю її зі святами, іноді заглядаю у гості. Але при кожній нашій зустрічі мама скаржиться, що «не годиться так батьків кидати». Ось діти її знайомих до батьків мало не щодня навідуються, не те що я. Невдячна.

А я не розумію, за що тут дякувати? За ту купу комплексів, яку вона мені подарувала. За те, що я розумію зараз, що жила все своє життя, намагаючись догодити їй.

Все, що зазвичай прикривається такою турботою – це потворний прояв власної неповноцінності і неспроможності. Моя мама не дбала про мене, а більше нівечила.

І мені не хочеться зайвий раз у гості їхати чи зателефонувати. Мені хочеться переступити цю сторінку свого життя і йти далі. Але я не можу себе змусити, тому що з погляду нашого суспільства всі так росли і нічого, нормальні ж люди!