Ми, з моїм чоловіком, живемо, як подружжя, вже понад п’ять років. Коли ми лише познайомилися, то просто зустрічалися. Потім почали знімати разом житло та, відповідно, разом жити. У побутовому плані жодних труднощів у нас не виникало і нас все влаштовувало. Ми майже не сварилися. Поступово познайомили одне одного зі своїми сім’ями.

Приблизно через рік після знайомства я отримала від свого чоловіка офіційну пропозицію руки та серця. Все, як належить. Навіть було подаровано обручку. Більше того, мій хлопець після того, як я дала йому свою згоду, вирішив також офіційно повідомити про наше рішення моїх батьків і попросити благословення на наш шлюб.

На той момент усі були щасливі та щиро раділи за нас. Усім було цікаво, коли ми плануємо одружитися. Тобто, на яку дату призначено нашу урочистість. Я на той момент про такі подробиці не замислювалася, тому що була окрилена самим фактом свого заміжжя.

Мій наречений тоді, всім численним родичам з обох боків та друзям відповідав, що доведеться трохи почекати. Бо на той момент за вікном була зима, а йому, бачите, хотілося гарних світлин на зелених пасторалях.

Ми познайомили батьків, запланували звичайну реєстрацію без розкішних гулянь на розпал літа. Навіть купили обручки. І продовжили разом жити. І все….

Так минуло п’ять років. За цей час ми вже майже добудували разом будинок. Активно плануємо дітей. Але, на жаль, у нас поки що це не виходить.

Весь цей час я якось не замислювалася над тим, що ми одне з одним досі не є чоловіком і дружиною, а просто співмешканцями. Ні, я, звісно, ​​не забула. Просто в нас весь час було стільки справ та завдань. Я весь час гнала цю думку від себе із застереженням, що ось зараз, ось це доробимо і ось тоді! А ні, ще ось це не зробили. Тоді як це закінчимо, то відразу.

Весь цей час наші обручки так і лежать у другій скриньці моєї тумбочки. Я не відкриваю цю маленьку червону оксамитову коробочку і не дивлюся на неї. Але я точно знаю, що вона там є і лежить важким камінням на моєму серці.

Все змінилося, коли зовсім недавно ми отримали офіційні листівки із запрошеннями на весілля від молодшого брата мого чоловіка. У них різниця у десять років. Брату щойно виповнилося двадцять чотири. Вони з його нареченою такі молоді та щасливі. Їхня любов одне до одного так і ллється з кожного слова і жесту.

А ми тут на пару старіємо та витрачаємо свої життя на нескінченне лікування та будівництво. І, при цьому, юридично зовсім сторонні люди.

– Як я маю йти на весілля твого брата? – саме таке запитання я поставила того вечора, коли ми отримали запрошення на весілля.

Насправді, я почуваюся тепер такою жалюгідною. Я дівчина, яку так і не довели до РАЦСУ. Хоча все так гарно розпочиналося. Останніми роками я гнала від себе думку про офіційне оформлення стосунків і вмовляла себе, що це мені не так важливо.

Але насправді виявилося, що важливо. На всі мої претензії та нагадування я тепер отримую одну заїжджену, як стара платівка, фразу:

– Нам і так добре разом, до чого всі ці формальності. Тебе й так усі родичі вже знають та сприймають як мою дружину.