– Інна, – сказав тато, – ти ж знаєш, що я людина з важким характером. Грубий, нестримний. Якщо що не по мені, то я одразу в крик.

– Я знаю тату, – сказала Інна. — Я таки твоя донька, яка прожила з тобою 28 років.

– Правильно! І мама твоя знає, — казав тато, — А найголовніше, що і я сам це все чудово усвідомлюю. Крутий характер у мене. Але порівняно з Павлом, доню, я — янгол. Доню, я знаю цю людину давно і хочу тебе попередити, що якщо ти збираєшся зв’язати з нею своє життя, то… Поки не пізно, одумайся, Інна. Поки не пізно.

— Одумайся, доню, — погоджується з чоловіком і мама Інни.

Ось як виходить. Батьки просять дочку одуматися!

А ще недавно готові були видати її за будь-кого.

— Інна, коли ти збираєшся заміж? — не втомлювалася мама говорити мало не щодня. — Про дітей думаєш? Годинник цокає. А тобі 30 скоро. Чого чекаєш? Думаєш, завжди будеш такою молодою та привабливою?

— Ну ось як зустріну відповідного мужика, мамо, — ліниво відповіла Інна, — так одразу й… — Інна зітхнула. – І діти, і заміж. Обіцяю.

— Суженого можна і все життя прочекати, — бурчала мама і дивилася на чоловіка. — А ти чого мовчиш? Наче тебе це не стосується? Адже мине ще років п’ять, і твоя дочка нікому не потрібна.

— Справді, доню,— казав тато,— ти, може, знайшла б собі когось. Не важливо, кого. Будь-кого. А вже після ми зробимо з нього людину. І нічого, якщо він бідний. Якщо що, то грошей я вам дам. Грошей у мене багато. А? Донечко? Порадуй батьків.

Ось такі були розмови досить тривалий час. І ось коли Інна сказала, що вона має декого і що це Павло, батьків одразу як підмінили.

– Який Павло? – не зрозуміли батьки. — Чи не той, який уже тричі був одружений?

– Він самий, – відповіла Інна. – Чим поганий? Ви самі казали, що на будь-кого згодні. Ну чим він не будь-хто?

— Та ти що, доню, — злякано казав тато. — Який Павло будь-який? Він не будь-хто. Він… Та краще за жодного, ніж такого, як Павло.

– Та вже, доню, – сказала мама, – краще вже ти тоді взагалі заміж не виходь. А що? Адже живуть деякі. І нічого. Справляються якось.

— Чого ви так розхвилювалися? — позіхаючи, байдуже цікавилася Інна — Він видний чоловік. До того ж, добре забезпечений. Самостійний. А я, якщо чесно, вже давно на нього поклала око. Ще коли він одружений не був. Чекала, коли награється.

– Як давно? – сплеснула руками мама. – Доню! Що означає награється? У що награється?

– У сімейне життя, – відповіла Інна. — А він за мною ще десять років тому бігав. Але Нінка його тоді в мене повела. А я особливо й не заперечувала. Краще зараз, ніж після весілля. Правильно? А що в них із Нінкою не вийде — це я завжди знала.

Тому що з таким, як Павло, тільки я можу впоратися. Я його характер одразу зрозуміла. Але за таких, як він, не можна першими виходити заміж. Почекати треба.

— Що почекати? – запитав тато.

— Поки дозріє, — сказала Інна.

Мама подивилася на тата, і він почав умовляти доньку не зв’язуватися з Павлом, розкриваючи його важкий характер.

– Принциповий він, доню, – сказав батько. — Характер — нестерпний. Він тому й трьох своїх дружин вигнав із дому. Ти вважаєш, що ці шлюби його змінили? Помиляєшся, доню. Такі не змінюються.

— А я не говорю, що він змінився, — спокійно відповіла Інна. — Я знаю, що такі не змінюються. Я говорю, що він дозрів. Розумієте різницю?

Павло справді був одружений уже тричі. І причина цього – принциповість Павла. Але це неправда, що він вигнав своїх дружин. Вони самі не витримували його характеру і йшли.

— Ти йди куди подалі зі своєю принциповістю, — говорили його колишні дружини, збираючи свої речі, щоб назавжди піти з його життя. – Дістав вже. То йому не так. Це йому не так. Гірше за гірку редьку. Тьху на тебе. Зануда. Живи один.

Відповідав Павло завжди те саме.

— І житиму один, — казав він, — з принципу буду. Мені краще одному все життя бути, ніж терпіти поряд з собою те, що постійно суперечить моїм принципам.

Але Павло не впадав у відчай. Від нього йшли, але він вірив, що рано чи пізно, він зустріне ту саму, яка прийме його таким, яким він є, з усією його принциповістю, і не піде від нього, не покине.

Батьки Інни, коли лякали її, не знали, що вона вже давно стежила за Павлом та його життям. А коли вона їм це сказала, то дуже здивувалася.

— Я чекала свого часу, — сказала інна. — І коли він розлучився вперше, я не поспішала. І після другого разу я чекала.

– Чого чекала? – запитав тато.

— Чекала, коли зможу вийти на сцену у головній ролі, — відповіла Інна. — І цей час настав після того, як він втретє розлучився.

— Чому ти думаєш, що твій час настав? – запитала мама.

— Інтуїція підказала, — відповіла Інна. — ось ми вже зустрічаємося. А нещодавно він сам розповів мені про свій нестерпний характер.

— Невже сам розповів? – Вигукнув тато. — Як же це?

Це сталося відразу, як тільки Павло зрозумів, що все вже дуже серйозно, що він знову закохався, що йде все до чергового одруження. Павло подумав, що він, як чесна людина, має розповісти Інні, хто він є насправді.

“Щоб потім не звинувачувала мене, – думав Павло, – що я від неї щось там приховав.”

— Ти мені подобаєшся, Інна, — сказав Павло. — Але я хочу, щоб ти знала про мене все.

– Що все? – запитала Інна.

— Ну те, що ти поки що в мені, може, й не розгледіла, — відповів Павло, — тому що я не поспішав цю якість свою, цю свою сутність розкривати.

Павло глибоко зітхнув, перш ніж продовжити. Якби він був молодший і не було б у нього за плечима трьох невдалих шлюбів, він, може, й змовчав би. Як мовчав раніше, коли освідчувався в коханні перед іншими жінками. Сподівався б знову на те, що будь що буде. А там побачимо. Але життєвий досвід вимагав від нього чесності.

— Ти, Інна, не знаєш, що я, як істинно принципова людина, — продовжив Павло, — завжди й у всьому спираюся виключно на свої переконання і дотримуюся цих переконань безумовно.

– І що? – запитала Інна.

— А то, — відповів Павло, — що навіть якщо це загрожує мені неприємностями, я від своїх принципів не відступаю. І досі я від тебе це старанно приховував.

— Ну, скажімо, — сказала Інна. – І це все, що ти хотів сказати?

– Ні, не все, – відповів Павло. — Уже не раз мені багато хто казав, що це нерозумно. Що іноді можна, а то й потрібно, поступитися своїми принципами. Тому що я не один живу, а довкола мене багато інших людей. Розумієш?

Інна мовчки кивнула головою.

— Мене переконують у тому, що довкола мене теж люди, які теж мають свої принципи, — продовжував Павло. — Але мудрість, як мене вчать багато, може, в тому й полягає, щоб частіше йти на компроміси, ніж виявляти принциповість.

Інна в цей момент позіхнула.

– Тобі не цікаво? — спитав Павло.

– Дуже цікаво, – сказала Інна. – А далі що?

— А що далі, — вів далі Павло. — На це я завжди відповідав, що за розумом і мудрістю я взагалі ніколи не гнався, а моя тверда позиція щодо своїх переконань тим і добра, що успішно замінює мені те, що люди називають розумом.

– Клас, – сказала Інна. – А можеш повторити?

– Що повторити? – не зрозумів Павло.

– Останнє речення.

— Легко, — сказав Павло і повторив сказане вище. — І ось тепер, коли ти все про мене знаєш, чи ти згодна стати моєю дружиною? Одразу попереджаю, що буде важко. Від мене вже три дружини пішли. І якщо ти думаєш, що я, можливо, змінюсь, то одразу тебе попереджаю, що ні. Такі, як я, не змінюються.

– Я згодна, – відповіла Інна.

— Але буде тяжко, — нагадав Павло.

– Кому буде важко? – не зрозуміла Інна.

– Тобі, звичайно. Кому ж ще? – відповів Павло. — Тому що мої попередні дружини не винесли моєї принциповості і самі пішли від мене. Я розумію, що і ти можеш піти від мене. Я готовий до цього. Але чи ти готова?

– Я від тебе не піду, Павло, – сказала Інна, – на цей рахунок можеш не турбуватися.

— Я не турбуюся, але, — Павло зробив здивоване обличчя, — звідки така впевненість?

— А в мене принцип такий, — відповіла Інна, — не йти самій.

– Принцип?

— Якщо хочеш, виганяй, а йти доброю волею я не збираюся, — сказала Інна і знову позіхнула. — А навіщо мені йти від тебе? Ти здоровий, гарний. Тобі ще й 40 немає. Зарплата у тебе висока. Посада перспективна. Квартира величезна і поряд з метро та парком. У тебе і дача та машина.

— А мої принципи? — спитав Павло. — Про них ти забула? Хіба вони не можуть стати на шляху нашого з тобою щастя? Адже я вже тричі був одружений!

— Та хоч скільки, — відповіла Інна. — Але ж дітей у тебе від минулих шлюбів немає?

– Ні, – сказав Павло. — Мої колишні не поспішали із цією справою. Говорили, що перш за все хочуть переконатися, що я той самий чоловік, який гідний бути батьком їхньої дитини.

— Ну ось і дякувати Богові, що не поспішали і дотримувалися такої позиції, — сказала Інна.

— Але ти забуваєш, що мої принципи це для мене дуже серйозно! – сказав Павло.

— Та я зрозуміла, — відповіла Інна. – Зрозуміла все чудово! Ти маєш принципи. Це для тебе серйозно. У чому проблема?

— Чи не завадять вони нашому сімейному життю? Чи не встануть вони на шляху нашого сімейного щастя?

— Ну сказала ж, що не завадять, — відповіла Іна. — що ти одне й те саме повторюєш.

Вона подивилася на годинник і вирішила, що настав час підніматися і йти готувати сніданок.

– Їсти хочу, – сказала вона. — Ти будеш на сніданок?

— Манну кашу, рогалики та каву, — відповів Павло.

– Ах, ще й кава?! – вигукнула Інна.

Вона позіхнула, одягла халат і пішла на кухню готувати кашу, рогалики та каву.

— Принципи принципами, а сімейне життя — це інша справа, — сказала Інна і поставила перед Павлом велику та повну тарілку манної каші, чашку кави та страву з рогаликами. — Тим більше що мені буде не до твоїх принципів, повір.

Павло замислився над тим, що сказала Інна.

– Як це? — не зрозумів він, з апетитом уплітаючи манну кашу та рогалики. — Що означає тобі буде не до моїх принципів? Це все-таки принципи, а не аби що! Як тебе розуміти, Інна?

– Та просто, – відповіла Інна. — Я скоро мамою стану. Чи до твоїх принципів мені буде? Сам посуди.

– Мамою? — перепитав Павло. — Як це? А я, отже, татом стану?

– Ти, Павло, скоро станеш батьком! — урочисто сказала Інна. — Таким, знаєш… Принциповим!

— Як це? — дивувався Павло. — Ще не одружений і… І раптом батьком! Хіба так можна?

– Можна, – сказала Інна.

— З одного боку, це звичайно… — погодився Павло. – А з іншого? А раптом ти вирішиш, що я не підходжу?

– Пізно, – сказала Інна. – Я вже все вирішила. І за себе, і за тебе.

– Що вирішила?

— Вирішила, що ти мені підходиш, як чоловік та батько моєї дитини, — відповіла Інна. – Каву ще будеш?

— Буду, — відповів Павло.

Так вийшло, що Павло та Інна стали чоловіком та дружиною лише після того, як у них народився Антон. До цього все якось не виходило, завжди щось заважало. І завали на службі у Павла, і самопочуття Інни. Загалом причин було багато.

Хтось, мабуть, подумає, що народження сина якось змінило Павла? Анітрохи. Такі справді не змінюються. Бодай тому, що не хочуть змінюватися. І Павло залишався таким, яким він був. Таким, яким його знали усі. Інша річ, що він поки що не міг повністю проявити себе.

Але через тиждень після весілля, на восьмий день подружнього життя Павло вирішив, що час настав і можна розпочинати.

«Пора! – сказав собі Павло.

— Пам’ятаєш, Інна, я казав тобі про свою принциповість, — сказав Павло одразу після вечері.

— Пам’ятаю, звісно, ​​коханий, — сказала Інна. – Як не пам’ятати? Хіба таке забудеш!

— Ну, отож, — вів далі Павло. — Як принципова людина, одразу хочу сказати, що якщо мені щось не подобається, то я так прямо про це й говорю.

– Говори, – дозволила Інна.

— Я тиждень спостерігав за тобою, і ось що хочу сказати. Готуєш погано. Прибираєш квартиру абияк. А вікна? Хіба так миють вікна, як ти їх вимила? А прати і прасувати просто не вмієш. Ти тільки не ображайся, Інна, але…

Павло сумно зітхнув і взяв невелику паузу у розмові, щоб продовжити. Але паузи не вийшло. А продовжила розмову Інна.

— Та я й не ображаюся, Інна, з чого ти взяв?

— Тому що мої колишні ображалися, — відповів Павло, здивований радісним голосом дружини. — І роби зі мною що хочеш, але правда для мене дорожча.

– Господь з тобою, Павло, – сказала Інна, – які образи. І нічого робити з тобою я не збираюсь. Зайнятися мені більше нема чим, чи що? Я все прекрасно розумію. Тільки нічого з того, чим ти мені дорікаєш, любий, я не робила.

— Як це не робила? – не зрозумів Павло. — Прибирання, прання, приготування? Миття вікон? Все абияк. Тяп-ляп. І ти цього не робила?

— А ось так і не робила, — радісно відповіла Інна. — Сніданки, обіди та вечері я замовляю у їдальні, яка навпроти. Прання та прасування – це пральня та хімчистка. Прибиранням нашої квартири та миттям вікон займаються теж професіонали. Ти що, серйозно думаєш, що я ризикну мити вікна на двадцять п’ятому поверсі? За кого ти мене приймаєш, коханий?

— Я думав, що всі дружини лише цим і займаються, — сказав Павло.

– Не всі, – відповіла Інна. — Я — мама, і дорожу своїм життям. І сам посуди, як я сама можу навести лад у цій величезній квартирі? Адже тут крім 2-х ванн, чотири кімнати, кухня, а в добавок і передпокій. Вся моя увага, Павле, зосереджена на тобі та на нашому синові. Яке там прибирання, готування чи миття вікон, Паша? Ну сам подумай.

Павло замислився. Він хотів щось сказати, але не знаходив слів. І Інна продовжила.

— Але я обов’язково передам усім, хто погано виконує свою роботу, що ти незадоволений і, — вона прислухалася до чогось, але нічого не почувши, продовжила, — і вимагаю від них, щоб… — Інна знову прислухалася, — щоб вони робили свою справу краще.

— Але, Інна! — вигукнув Павло. – Це не чесно! Як серйозна людина, я просто зобов’язаний…

– Тихіше! – серйозно сказала Інна, знову до чогось прислухаючись.

– Що таке? — тихо спитав Павло.

— Антон Павлович, здається, прокинувся, — сказала Інна, швидко зіскочила зі стільця і ​​залишила Павла на кухні одного.

З тих минуло вже багато років. Інна і Павло, як і раніше, разом, і все в них добре. Антон незабаром закінчує школу.

І при цьому Павло анітрохи не змінився. Він як був серйозною людиною, так нею і залишився. І як істинно принципова людина, завжди і в усьому спирається виключно на свої переконання і слідує цим своїм переконанням.

Але тільки цими своїми переконаннями він псує нерви не дружині та синові, а іншим людям, які працюють у їдальнях та ресторанах, магазинах та пральнях, хімчистках та клінінгових компаніях.

Він намагався, багато разів намагався виявити свою принциповість по відношенню до дружини та сина, але… На жаль! У нього нічого не вийшло.

Дружина та син завжди знаходили когось, на кого й звалювали всю провину.

Ось чому дістається будь-кому, але тільки не Інні і не Антону.

А рідні, знайомі та друзі дивуються, як від такої принципової людини досі дружина не пішла? Це ж яку вона має витримку і самовладання, що терпить таку важливу людину?

Інна, як стала дружиною Павла, жодного разу не готувала йому сніданок, обід чи вечерю. А та каша манна, рогалики та кава, якими вона вранці балувала Павла до весілля, згадуються їм як щасливі миті його неодруженого життя.