— Ти договоришся, Людмила, — суворо сказав Роман. — Дивись у мене.

— Чого це я договорюсь? – сміливо відповіла дружина. — Дивитись я ще в нього маю. Сам дивись.

– Ой, нариваєшся, Людмило, – Роман тихо постукав кулаком по столу. — Ой, нариваєшся. Бачить Бог, я людина спокійна, але й мій терпець не безмежний.

— І що ти вдієш, цікаво знати? – гордо відповіла Людмила. — Кулаком він тут стукати надумав. Я тобі постукаю. Так постукаю, повік пам’ятати будеш. Візьму сковорідку та й як дам.

Звичайно, Романові було прикро таке чути, що його рідна дружина і сковорідкою. Тим більше, що він і не збирався піднімати руку. І взагалі, він її за все життя і пальцем не чіпав. А що кулаком по столу стукав, то це в нього така звичка. Він і на роботі так поводиться, коли на ранкових планерках з підлеглими розмовляє.

– Ах, так, – сказав він. — Сковорідкою, значить.

– А як ти хотів? Ти не в себе на роботі.

— Ну, Людо, цього я тобі… — сказав Роман і підвівся з-за столу.

Людмила насупилась. Їй було неприємно, що їхня сварка так закінчилася. А вона старалася. Зачіску для нього робила.

Вони посварилися через те, що Романові не сподобалася нова зачіска Людмили. А Людмила взяла і сказала, що Роман нічого в цій справі не розуміє.

— Бо ти хоч і з вищою освітою, і начальник, але в зачісках — як свиня в апельсинах.

— Це я свиня? – обурився Роман.

— Ти, звичайно, — незворушно відповіла Людмила. — Свиня. А хто ж ще?

Ну, отут і пішло в них, і поїхало. А закінчилося тим, що Роман підвівся з-за столу і пішов із кухні. Навіть майже до їжі не доторкнувся. З’їв тільки одну тарілку грибного супу, а смажену картоплю і котлети їсти не став. І пиріжки з чаєм залишилися недоторканими. Образився.

«Подам на розлучення, — думав він. – Їй Богу, подам. Що я їй, хлопчисько якесь, чи що? А інакше вона не зрозуміє. Зовсім розпустилася. Свинею обізвала».

Минуло кілька днів.

— Я на розлучення подав, — сказав Роман.

– Що ти зробив? – не зрозуміла Людмила.

— Розлучаємось ми з тобою, Людмило, — відповів Роман. – Діти вже виросли. Нічого. Впораємося. Поживемо тепер нарізно. Так буде краще.

— Звісно, ​​краще буде, — впевнено відповіла Людмила. — Правильно зробив, що на розлучення подав. Давно пора. Тільки я маю сумнів, що ти доведеш цю справу до кінця.

– У чому ти сумніваєшся? — Роман не одразу зрозумів слова дружини.

— Маю сумнів, що тобі сміливості вистачить розлучитися. Для цього треба бути чоловіком. А не ганчіркою.

— Хочеш сказати, що я ганчірка?

– Ось ось. Ганчірка і є. Як тебе тільки начальником зробили?

— Думаєш, я подав на розлучення, щоб налякати тебе?

– Звичайно. А навіщо ще. Упевнений, мабуть, що стану повзати перед тобою на колінах і благати не розлучатися? Так?

Не зовсім так, але приблизно про це Роман і думав. Але дружині він не зізнався.

— Смішна ти, — весело відповів Роман. — Якщо хочеш знати, я вже давно маю іншу. Весь час до себе кличе. Просить, щоб тебе покинув. А я з жалю не кидаю. Кому ти потрібна ще, крім мене. Та й мені не особливо потрібна. А тепер, коли я свиня в апельсинах, мені тебе зовсім не шкода. Дуже дорога домогосподарка.

– Що?

— Кажу, що прибиральниця, прачка та кухарка у мене й дешевша є.

— От і добре, якщо вже є, — відповіла Людмила. – От і славно. Коли, кажеш, призначено розлучення?

Роман назвав дату.

— Розлучимося, — впевнено сказала Людмила. — А просто зараз можеш шурувати до своєї кухарки.

— Взагалі-то, я тут живу, Людмило.

— Я сказала, шуруй звідси, — грізно повторила Людмила і взяла в руки сковорідку з картопляною запіканкою. – Живе він тут. Забудь. Відразу після розлучення квартиру розміняємо. А зараз, щоб твого духу тут не було. Провалюй до своєї кухарки.

– До кого? – не зрозумів Роман.

– Ти знаєш, до кого.

— Гаразд, — спокійно відповів Роман, витираючи рота серветкою і встаючи з-за столу. — Стерплю це. Недовго лишилося. Розміняємо.

І знову Роман вийшов із кухні, до ладу не поївши. Встиг лише трохи борщу поїсти.

Коли Роман пішов, Людмила злякалася і замислилась.

«І для чого це я наговорила, — думала вона. — Адже зрозуміло, що він все вигадав про кухарку. Ось хто мене за язик тягнув?»

Наближався день розлучення. Весь цей час Роман жив у друзів і з жахом уявляв своє майбутнє життя.

— Свиня і є свиня, — казав він, маючи на увазі себе. — Вона старалася, робила зачіску. А я? Я навіть не свиня. Я гірше.

Настав день розлучення.

«Робити мені більше нема чого, як розлучатися, — думала Людмила. — Ще й ділити квартиру. Слава Богу, я ще з розуму не зʼїхала. Завтра подзвоню і перепрошую. Нічого. Не зменшиться».

Приблизно те саме думав і Роман.

Ось і вийшло, що вони обоє не з’явилися на розлучення. І обидвоє хотіли завтра один перед одним вибачитись. А коли настав час вечері, Роман подумав:

— Чого я чекатиму завтра? Прямо зараз піду і вибачусь. А якщо не пробачить, то мені, свині, і треба.

І пішов. І, що дивно, Людмила його з радістю вибачила. І вже цього разу він не вставав з-за столу доти, доки не з’їв усе, що належить. У тому числі й пиріжки із чаєм.