Після того, як Ірину Миколаївну син вижив із власної квартири, вона переїхала на дачу і стала мріяти про багатого нареченого
Від Василя пішла дружина. Два роки терпіла, терпіла та пішла. Втомилася від байдужості чоловіка та нахабства свекрухи і, залишивши дитину, пішла. Зібрала у валізку свої речі, сказала, щоб її не шукали, і ось уже три місяці, як її немає.
А вдома тепер хоч вовком вий. Василю з роботи взагалі не хочеться повертатися. Дитина постійно плаче. У будинку — брудно. Холодильник – порожній. Загалом одні суцільні проблеми.
Ірина Миколаївна, мати Василя, всього встигнути не може. Та й не хоче вона все встигати.
— Ти, синку, дружину собі іншу шукай, — каже Ірина Миколаївна. — Бо сил моїх більше нема. Досить! Я не для того на пенсію виходила, щоб пелюшки прати, та обіди вам усім готувати та килими пилососити. Тим більше, що ви, виявляється, свинячити великі майстри.
— Та хто ж вийде за мене, — казав Василь. — Адже в мене дитина.
— Про дитину не хвилюйся, — каже Ірина Миколаївна. – знайдемо, куди прилаштувати. Варіантів багато. Головне, з Катькою розлучайся. І шукай собі нормальну дружину. Яка не втече. А вона тобі інших дітей народить.
«Е-е, – подумав Василь. – Так у мене нічого не вийде. Це з ким треба одружуватися, щоб вона маму мою витерпіла? Та якщо така знайдеться, то вони вдвох мене тут… навіть уявити страшно. Ні, мамо! Нічого в тебе не вийде. А мене і Катя цілком влаштовувала.
Василь почав шукати свою дружину, яка пішла від нього. Дізнався, де вона винаймає квартиру, і поїхав туди.
— Вибач, Катю, — одразу почав Василь. – Я винен. Повертайся.
— А як же Ірина Миколаївна? – запитала Катя. — Я з нею не житиму.
– І не треба, – сказав Василь. — Вона на своїй дачі буде жити. А що? Будинок там добрий. Теплий. Автономне опалення. Свій газовий котел. Батареї – у кожній кімнаті. Будь-які морози витримає. Ділянка, щоправда, маленька. Натомість садівництво велике. Навіть продовольчий магазин є.
— А якщо вона не погодиться? – запитала Катя.
— Погодиться, — впевнено сказав Василь, і поїхав залагоджувати справи з мамою.
Ірина Миколаївна сиділа на кухні і злякано дивилася на сина.
— Як же так, синку, — казала вона, — рідну матір із дому женеш?
— Не жену, — спокійно відповів Василь. – Сама вибирай. Або житимемо так, як зараз живемо. У свинарнику з порожнім холодильником. Або спокійно живи собі одна на дачі. А жодних дружин я собі більше шукати не збираюсь.
У цей час у кімнаті заплакала дитина.
— Я погоджуюся їхати на дачу, — сказала Ірина Миколаївна.
І вже за тиждень Ірина Миколаївна переїхала на дачу, а Катя повернулася до Василя.
Минув рік. Ірина Миколаївна, як і раніше, живе на дачі.
— З одного боку, начебто все нічого, — каже Ірина Миколаївна, — свіже повітря і ніхто нерви не тремтить. Але з іншого боку… Нудьга. Влітку ще куди не йшло. Син із невісткою на вихідні іноді в гості заїдуть, онуків привезуть. А в решту часу… Хоч вовком вий. Один інтернет рятує.
І сидить Ірина Миколаївна цілими днями перед комп’ютером, щоби не так нудно було. І ось якось вона прочитала статтю про те, як одна незаміжня і дуже проста жінка у віці, у себе на ділянці людину знайшла і врятувала. І не просто людину, а мільйонера. А сховали його на цій ділянці якісь люди за те, що він не хотів із ними ділитися своїм багатством.
Мільйонер, звісно, подякував добрій жінці за те, що вона його знайшла. І поцікавився, як, мовляв, він віддячити їй може.
А жінка каже, які, мовляв, подяки, я, каже, не заради винагороди, а випадково вас знайшла. Мільйонер бачить, що жінка чесна, безкорислива, без якоїсь задньої думки і полюбив її за це. А оскільки він ще й неодруженим виявився, то запропонував їй і руку, і серце.
А вона, бачачи його таку відкритість та простоту, теж його полюбила. І стали вони чоловіком та дружиною. І зараз ця жінка дуже навіть непогано живе десь в центрі міста в квартирі зі своїм чоловіком.
— Тьху, ти, — розгнівалася Ірина Миколаївна, дочитавши до кінця. — Чого тільки не вигадають. Тут тобі і ділянка садова, і порятунок, і наречений багатий. А головне, в центрі міста вона тепер живе. Ага. Розмріялася. Адже хтось вірить у все це. Мене син рідний із дому, можна сказати, вигнав. А вони мільйонерів на своїх ділянках знаходять. Тьху. Зла не вистачає.
Ірина Миколаївна похитала головою і вийшла надвір повітрям свіжим осіннім подихати. Ось дихає вона свіжим повітрям, дихає, а сама й думає.
— А з іншого боку, — міркує Ірина Миколаївна, — у житті й не таке трапляється. Раптом і справді? А жінці пощастило. Що тут дивного? Чудеса ще не такі бувають.
— От нещодавно одна жінка в лотерею головний приз виграла, — веде далі Ірина Миколаївна. — Тепер не знає, куди подіти свій мільйон. Оце, я розумію, диво. А тут що? Ну, знайшла вона на своїй садовій ділянці мільйонера. Подумаєш! Теж мені подія. У мільйонерів свої чудасії. Може, це у них сьогодні така розвага. Гроші подіти нікуди, ось вони і вигадують собі різні забави.
І так ця думка засіла у Ірини Миколаївни в голові, що вона почала думати, ніби воно так і є насправді.
Що справді сьогодні мільйонери так розважаються. Ну, як гра в них така. Мільйонера ховають, а якась жінка, якій пощастить і на чиїй ділянці таке станеться, його знаходить. І мільйонер, якого сховали, зобов’язаний одружитися з тією, яка його знайде.
«Та ні, — думає Ірина Миколаївна, — нісенітниця повна. Хіба таке можливе? Хоча… Чому ні? Це як раніше. Стрілу пускали і на чий двір вона впаде, там і наречена. А тепер які ж стріли? Тепер, мабуть, без них обходяться. Сховав себе наречений на якійсь ділянці, а яка його знайде, та, отже, і є його наречена.
Голова закрутилася у Ірини Миколаївни. Чи то від повітря свіжого осіннього, чи то від таких думок. Вона сіла на лавочку і почала мріяти далі.
— А добре б, — думає Ірина Миколаївна, — якби й на моїй ділянці якогось мільйонера сховали. А? А я його знайшла б. А що? Жінка я проста, п’ять років як у розлученні. Син уже дорослий та самостійний. З дому ось мене вигнав.
Чому й мені не може посміхнутися щастя? Та й набридло мені весь час на дачі. Влітку ще так собі. А в решту часу нудно. А в квартирці та ще й в центрі. Як гарно! Та ще й із багатим чоловіком. Ось воно щастя. А влітку ми з ним на дачу їздитимемо.
Але, звісно, такі думки були недовгі.
— Зовсім я що з глузду… — сама себе дорікала Ірина Миколаївна і забороняла собі так думати. — Це ж треба почати мріяти про таке собі. Ще, не дай Бог, і справді, сховають тут у мене когось.
Вона лаяла себе за ці свої погані мрії про багатого чоловіка, якого вона знаходить у себе на ділянці, і пішла спати.
А вночі прокинулася. Від шуму якогось. Чує, начебто як по її ділянці хтось вештається. Вона до віконця. І точно! Ходить хтось! І не один. Їх декілька. Про щось розмовляють тихими голосами.
«Невже й справді прийшли? — з жахом думає Ірина Миколаївна. — Накликала лихо на свою голову. А може, не біду? Може, це і до мене в двері щастя постукало?
У цей час у двері її будинку й справді постукали. Злякалася Ірина Миколаївна, стрибнула на ліжко та з головою сховалась під ковдру. Постукали ще раз, але вже сильніше. Вона мовчить. Боїться поворухнутися.
— Ти у вікна, у вікна постуки, — почула Ірина Миколаївна. — Навколо будинку обійди та постукай. І в двері в усі постукай. Раптом хтось у домі є. Нам тут зайві свідки не потрібні.
Хтось пішов навколо будинку і почав стукати у всі вікна та двері.
— Нема нікого, — сказав хтось. – Можна починати.
– Впевнений? – запитав інший голос.
— Впевнений, — почулась відповідь. – Можна копати.
Ірина Миколаївна тихенько злізла з ліжка і рачки підкралася до віконця і стала слухати.
— Тут копати? — почула чийсь глухий голос.
— Трохи правіше, — сердито відповіли. — Та вимкни ти ліхтарик. Побачить хтось. Лопати давай.
«Ховають! — з жахом подумала Ірина Миколаївна.
Вона рукою прикрила свій рота, щоб від страху не закричати.
— Та копай ти швидше, — чула вона. — Усю ніч збираєшся тут поратися? Світанок скоро.
– Не виходить швидко, – говорили у відповідь. – Земля тверда.
Ірина Миколаївна не помічала, як час летів.
– Все! Годі копати, — сказав хтось.
Ірина Миколаївна чула, як сильно б’ється її серце.
– Тепер закопуй.
Стало тихо.
“Все! — подумала Ірина Миколаївна. – Сховали!»
Але на вулиці ще було темно і вона одразу не ризикнула виходити.
«Дочекаюся світанку, — думала Ірина Миколаївна. — А моє нікуди від мене не втече.
Вона мріяла, як викопуватиме своє щастя.
— Яке воно цікаве, — думала Ірина Миколаївна. — Зрозуміло, що там не людина. Хоча… А чому ж ні?
Злякалася Ірина Миколаївна.
— А раптом там людина? – подумала вона. — Запросто задихнутися може, поки я мрію.
Ірина Миколаївна кулею вилетіла з хати, прихопивши на веранді лопату. Вона швидко визначила місце, де копали.
Копала Ірина Миколаївна яму, мріючи то про скарби, то про багатого чоловіка. Вона вже викопала досить глибоку яму, але так нічого й нікого не знайшла.
– Що за нісенітниця? — не розуміла Ірина Миколаївна. — Може, я не там копати почала?
Вона оглянула всю ділянку.
– Та ні, – сказала вона. – Все там. Та й чула я, що саме тут вони й працювали. Ось під цим вікном.
Ірина Миколаївна почала копати далі, глибше і ширше. Результат той самий.
Весь день вона витратила на те, щоб закопати яму, яку викопала.
А вночі, коли вже час прийшов спати, їй спало на думку.
«А що коли, — думала Ірина Миколаївна, — вони не закопували, а щось відкопували?»
Вона одяглася і вийшла надвір. Підійшла до місця розкопок.
— Звісно, відкопували, — розмірковувала Ірина Миколаївна. — Мабуть, тут під вікном було щось закопано, а вони вночі прийшли та викопали.
Заспокоєна цією думкою, Ірина Миколаївна пішла спати. Але не спалося їй. Думки важкі заважали.
«Ех, ну й ледарка я, — думала Ірина Миколаївна. — Адже вже скільки тут живу, немає, щоб посадити під вікнами квіти якісь чи кущі. Давно сама знайшла б ці скарби. Здала б комусь і купила б собі квартиру.»
Але вже наступного дня Ірина Миколаївна прочитала іншу статтю. Як одна проста та незаміжня жінка, продала свій будиночок на маленькій садовій ділянці і купила квартирку поряд з метро. А сусідом її виявився дуже милий, простий, а головне неодружений мільйонер. І не минуло й півроку, як вони покохали одне одного і стали чоловіком та дружиною.
Спочатку, звичайно, Ірина Миколаївна сказала, що все це повна нісенітниця. Що такого не може бути. Тому що немає і не може бути таких мільйонерів, яким потрібні маленькі садові ділянки!
— Це те саме, як і про те, що хтось там ховає когось чи щось, а хтось потім знаходить, — говорила Ірина Миколаївна. – Копали. Знаємо.
Але коли емоції схлинули, і вона все спокійно обміркувала, та вирішила, що чого в житті тільки не трапляється. І дала оголошення про продаж своєї ділянки з будинком. І тепер Ірина Миколаївна мріє, що на ділянку із будинком знайдеться покупець. Мільйонер, у розлученні, діти дорослі.
А головне, що живе він в центрі. І ось Ірина Миколаївна вирішує тепер. Продавати свою ділянку з будинком чи, може, у них і так все зростеться?