Я не з тих, хто вірить у вищі сили, неприродне чи долю. Завжди була прагматичною людиною й довіряла тільки перевіреним фактам та науці, але до однієї миті.

Як я дізналася згодом, все почалося ще з дитячого садочку, коли мені було 4-5 років. Але зараз не про це.Відколи себе пам’ятаю, не могла знайти хлопця собі по духу, щоб і посміятися можна було, і в безпеці себе відчувати, і другом і коханою жінкою. Завжди щось було не так, і ні, я не звинувачую нікого з попередніх обранців. Кожен з них хороший по-своєму, але видно не для мене створений.

Та кілька місяців тому познайомилася з одним парубком. Все як у фільмі, йду така взимку на роботу, поспішаю страшно, і як посковзнуся на ожеледиці… а він мене й упіймав. Відтоді почалося наше спілкування. Спочатку дружнє, а згодом переросло в романтичні стосунки, яких я так довго шукала. То до чого ж тут дитячий садок запитаєте ви?

А до того, що коли я ще була дитиною, одного разу посварилася з хлопчиком і вкусила його за плече. Сильно. Так, що шви накладали. А коли ми з моїм уже чоловіком вперше поїхали на відпочинок, я побачила шрам на плечі… Запитала – звідки? Як виявилося, його вкусила дівчинка у садочку. Я його вкусила. Ну хіба не доля??