Валерій стояв у черзі в магазині і став свідком ситуації, яка часто зустрічається кожному з нас, але багато хто намагається її не помічати. Продавець на касі грубо кричала на стареньку, у якої забракло 8 гривень, щоб оплатити покупку.

«Я стояв у черзі в магазині, через людину за маленькою бабусею, у якої тремтять ручки, втрачений погляд, вона міцно притискала до грудей маленький гаманець, бачили напевно такий в’язаний, я кілька разів такий бачив, – розповідає Валерій. – І у неї не вистачало 8 гривегб, щоб купити, що вона взяла, хліб, молоко, крупу маленький шматочок ліверної ковбаси.

І продавець дуже грубо з нею розмовляв, а вона стояла така втрачена, мені так її шкода стало…».

Валерій зробив продавщиці зауваження і, поклавши на касу десятигривневу монету, думав, що зараз ця бабуся піде і він цю історію забуде. Але старенька з такою глибокою вдячністю глянула в очі своєму рятівникові, що той, що ніколи не вирізнявся зайвою сентиментальністю, відчув, як зводить вилиці.

Валерій глянув у напівпорожній бабусиний кошик – узяв стареньку за руку і повів назад у торговий зал, наповнюючи вже новий кошик найрізноманітнішими продуктами, смак яких вона, мабуть, уже давно забула: м’ясом, шинкою, яйцями, овочами, фруктами … А ця маленька бабуся йшла поруч і мовчки плескала очима.

«Коли зупинилися біля фруктів, я запитав – що вона найбільше любить? – Згадує Валерій. – А вона, подивившись на всі ці апельсини, мандарини та ківі, лише  знизала плечима. Вона, мабуть, цього й не пробувала ніколи».

Коли Валерій з повним кошиком і старенькою підійшли до каси, люди, як один, розступилися і пропустили їх.

І тільки тут чоловік зрозумів, що на все, що вона набрала, у нього в самого може не вистачити грошей – адже він не мільйонер, а простий службовець. Але, дякувати Богу, зійшлося мало не тютелька в тютельку. Після оплати покупки у Валерія в портмоне залишалося сімдесят гривень – добре хоч, бак у машині був повним.

Коли вони з бабусею вийшли надвір, він раптом помітив, що по її щоці тече сльоза. І тільки-но збираючись прощатися з нею, він запропонував підвезти її до будинку. А коли довіз, вона тихим голосом попросила його зайти до неї – попити з нею чаю.

«Ми зайшли до неї додому – і я ніби у своє дитинство потрапив – журиться Валерій. – Коли я був дитиною і приїжджав до своєї бабусі, у неї все так само було – просто, бідно, але дуже затишно».

Потім господиня виклала перед гостем пиріжки з цибулею і запитала – чи можна їй прибрати до кращих часів все, що було куплено в магазині?

За годину Валерій вийшов на вулицю і сів у машину – але одразу поїхати не зміг. «Раптом так гостро усвідомив, як, виявляється, живуть наші люди похилого віку – і тут мене, грубого дорослого мужика накрило. Плакав хвилин десять… Добре хоч ніхто не бачив».

Валерій розумів, що однією своєю доброю справою не врятував людство і не зробив світ кращим.