Коли дружина поїхала з дітьми на все літо відпочивати до моря, Ігор уявив, що він не одружений і не було тих десяти років подружнього життя, протягом яких у нього народилися дві чудові доньки.

– Ну а що? – сказав собі Ігор. — Нехай мені 41 рік, але хіба це причина відмовляти собі в маленьких радощах? Чому я не можу знову відчути себе на десять років молодшим? А? Чому? Чому я не можу уявити, що я не одружений і я не маю дітей? Чому?

Ігорові раптом дуже захотілося перестати бути самим собою, а стати тим самим іншим, який завжди молодий.

— Справді, а чому ж ні? — ніби нашіптував йому тоді чийсь тихий, але такий спокусливий голос. – Такі маленькі радощі! Адже це так невинно. А якщо ти втомився від сімейного життя і всього-на-всього хочеш трохи розважитися? Що тоді? Можна сказати, зовсім трішки. Кому від цього погано?

Адже ти не збираєшся йти з сімʼї. Не збираєшся кидати дружину та дітей. Ти просто злегка уявиш собі дещо, дещо сфантазуєш і не більше. А коли дружина та діти через три місяці повернуться, ти знову станеш тим самим. І ніхто нічого не дізнається. І всі будуть щасливі. І немає тут нічого поганого.

— Звичайно, немає нічого поганого, — погодився Ігор не зрозумій з ким. — Головне, щоб ніхто нічого не дізнався.

— А хто дізнається, хто? – нашіптував все той же, не зрозумій хто. — Адже ти нікому не скажеш.

— Звісно, ​​не скажу, — впевнено відповів Ігор тому, з ким він вів цю розмову.

– Правильно, – чув він у відповідь, – а заради власного щастя можна трохи і збрехати.

— Кому збрехати? — спитав Ігор.

– Як кому? – здивувався у відповідь не зрозумій хто. — Жінці, звичайно, яку ти підкориш своїм розумом, своєю щедрістю, своєю харизмою, своєю цією, як її… вічною молодістю, ось чим! Втім, що я тебе навчаю. Ти й сам чудово розумієш.

— Звісно, ​​розумію, — погодився Ігор.

Ігор познайомився з Ларисою в інтернеті. Відкрив собі сторінку під чужим ім’ям. Розмістив свої фотографії. А щоб знайомі не впізнали його, він трохи їх змінив. І сміливо заявив про те, що, будучи доброю, щедрою, життєрадісною людиною, маючи квартиру, дачу, машину і роботу, що добре оплачується, знаходиться в пошуках другої половинки.

— Я не шукаю короткочасних розваг, Ларисо, — говорив Ігор у листуванні. — Мене цікавлять винятково серйозні стосунки. Про себе можу сказати небагато. Мені трохи більше 40, не одружений, дітей немає. Матеріально добре забезпечений.

Чому в такому віці й досі не одружений? Тому що всього себе присвятив роботі. І ось тепер вирішив, що час настав. Шукаю жінку 30-35 років, для створення сім’ї. Я не женуся за зовнішньою красою, Ларисо, мені головне, щоб у жінки душа була чиста та світла. І мені здається, Ларисо, що ви саме така жінка і є.

Лариса, коли вперше побачила Ігора, відразу звернула увагу на те, що він не такий, як на фотографіях. Насправді він набагато кращий.

«Він, мабуть, спеціально так зробив, — подумала Лариса, — щоб при зустрічі справити гарне враження. Адже зазвичай роблять навпаки і на фото показують себе кращими, ніж у житті».

Вона повірила Ігорові і стала зустрічатися з ним.

Пройшов місяць. І Лариса зрозуміла, що закохалася. Ну, а чому їй було не закохатися? За цей час Ігор перетворив життя Лариси на казку. Він дарував їй подарунки, говорив гарні слова. Навіть із друзями своїми її познайомив.

І друзі його теж виявилися всі неодружені і добре забезпечені чоловіки, які досягли в житті дуже багато чого. Але їм для повного щастя не вистачало, як вони повідомляли на своїх сторінках в інтернеті, лише сімейного затишку.

Звичайно, Лариса не знала, що і друзі Ігора теж відправили своїх дружин та дітей на все літо до моря, а їхні подруги — це такі ж жінки, як і вона, з чистими та світлими душами, яких вони знайшли собі «для серйозних стосунків» .

Лариса навіть познайомила Ігора та зі своїми найближчими подругами. Ті були від нього у захваті.

– Він такий милий, – сказала Віта. – Уважний.

– Серйозний чоловік, – сказала Віра. — Достеменно знає, чого хоче в житті.

— Яка ти щаслива, Ларисо! – захоплювалася Інна. — От мені так пощастило б.

Непомітно пролетіли два з половиною місяці і Ігор нагадав собі, що незабаром повертається дружина з дітьми, а отже, чудовій казці кінець. І настав час серйозної розмови з Ларисою.

— Буду з тобою чесним, Ларисо, — сказав Ігор. — Ти хороша, але, на жаль, я так і не полюбив тебе. Адже серцю не накажеш. Розлучимося друзями. Адже нам було добре разом. Пригадуватимемо лише найкраще, що було між нами. Ти згодна?

Ларисі, звичайно, було боляче таке чути. Тим більше, що вона закохалася у Ігора.

— Я все розумію, — відповіла Лариса, — і не утримуватиму тебе. Якщо не любиш, то… про що тут говорити.

І Ігор вирішив, що на цьому все, а наступного року він ще щось придумає.

І як він помилився! Як прорахувався! Ігор не врахував одного: на що може піти закохана жінка, якщо той, кого вона любить, не одружений, не має дітей і мали два з половиною місяці величезного щастя.

Спочатку Лариса, звісно, ​​дуже переживала. Вночі не спала, плакала, лаяла себе за те, що її не полюбили

— Звичайно, — промовила Лариса, дивлячись у дзеркало на своє заплакане обличчя. — Хто я та хто він. Безумовно, він гідний найкращого.

Але, проплакавши тиждень, Лариса зібралася, взяла себе в руки і подивилася на все іншими очима.

«Мало що я тобі сказала, — подумала тоді Лариса. — Швидше за все, ти просто злякався сімейного життя, от і придумав, що не любиш мене. Але я відчуваю, що подобаюсь тобі. Отже, у нас з тобою ще нічого не закінчено. Дам тобі місяць відпочити, і продовжимо наші стосунки. А поки що я спостерігаю за тобою збоку.»

І Лариса почала спостерігати за Ігором. А він, певна річ, не помічав, що за ним уважно стежать. Та й з якого дива йому було щось там помічати? Повернулася дружина з дітьми; Чи до того було Ігорові, щоб помічати щось? Ні звичайно.

Лариса вирішила все правильно. Навіщо відступати? Навіщо переживати та плакати ночами? За своє щастя треба боротися. Але вона не знала, що Ігор був одружений і має дітей. Вона навіть імені його справжнього не знала. А дізналася про це, коли побачила його в парку із дружиною та дітьми.

— Я не зрозуміла, — тихо сказала Лариса, здалеку спостерігаючи за тим, як Ігор розігрував із себе щасливого чоловіка та батька. — Це хто ще такі? Може, це його сестра та племінниці?

Трохи згодом Лариса, звичайно, з’ясувала, хто це були, і дуже їй це не сподобалося. А найбільше їй не сподобалося те, що вона постійно називала його чужим ім’ям.

“Кого я любила? — подумала Лариса, коли дізналася. — Цікаво, на що ти розраховував? Що це легко зійде тобі з рук? Кажеш, розлучимося, Ларисо. Далі, кажеш, нам не разом іти по життю. Ні, мій любий, ось тепер точно, нікуди я не поїду з твого життя, поки не помщуся! А інакше… А інакше я спокійно не спатиму. І ось точно, краще було б тобі мене не знати.”

Подруги намагалися розсудити Ларису та зупинити її від поспішних кроків.

— Ларисо, та плюнь ти на нього, — порадила Віта. – Ти ще зустрінеш своє щастя. Не псуй свою чисту душу помстою цьому негіднику.

– Ага, як же, – відповіла їй Лариса, – ні. Він отримає сповна.

— Ларисо, це ти чи не ти? – обурилася Віра. — Ми не впізнаємо тебе. Згадай, чого тебе вчили у школі! Згадай, чого ти сама навчаєш тепер в інституті. Невже ти опустишся до помсти?

– Помста! — захоплено промовила Лариса, широко розплющивши очі. – Яке солодке слово. На даному етапі мого життя, дівчатка, в нашій мові немає слова приємнішого для мене, ніж це. Помста! Ви тільки уявіть, що стоїть за цими шістьмома літерами.

— Ларисо, ти потім шкодуватимеш, — сказала Інна. — Ну, якщо нам не віриш, почитай, що фахівці радять у таких випадках.

— Ні, дівчатка, — відповіла Лариса. — Якби я знала, що він одружений, то знала б його справжнє ім’я, тоді інша справа. Але він мене обдурив. Його ніхто за язик не тягнув. Він з обману розпочав наше знайомство. А що стосується порад фахівців, то мені начхати на ці поради. Я зроблю все навпаки. Я зроблю саме так, як вони не рекомендують робити.

— Який жах, — злякано шепотіли подруги. – Що ти збираєшся робити?

— Лише зіпсувати йому життя, — сказала Лариса, — і більше нічого.

— Але навіщо тобі псувати йому життя? — дивувалися подруги.

— А щоби остаточно розлюбити його, — відповіла Лариса.

Коли Ігор прийшов на роботу, одразу помітив на собі дивні погляди колег та їхню дивну поведінку. Всі від нього відверталися, ніхто не відповідав на його привітання, а за його спиною щось шепотіли і зневажливо дивилися на нього.

Тільки Ігор увійшов до свого кабінету, як його відразу викликав до себе директор і запропонував звільнитися за власним бажанням.

— Щоб духу твого не було в нашій солідній, шановній установі, Ігор! – промовив директор. — Таким, як ти, не місце у нашому колективі. Як ти міг? Ти! Чоловік та батько двох дочок. Соромно, Ігоре! Ми від тебе такого не чекали.

— Чого не чекали? — тихо спитав Ігор. – Я нічого не розумію.

– І він ще питає!? – обурився директор. – А це ти бачив?

Ігор із жахом дивився на екран комп’ютера.

Виявляється, Лариса, як один із найкращих фахівців з інтернет-технологій, розмістила на сторінках усіх рідних, близьких, друзів, знайомих та колег Ігора ту саму інформацію, яку він сам і викладав, коли шукав розваги. Тільки тепер ця інформація вийшла під його справжнім ім’ям без фотомонтажа.

— Пиши заяву, отримуй розрахунок та провалюй. По хорошому!

Ігор дуже не хотів звільнятися. Але він розумів, що якщо навіть директор цього хоче, значить, ніякого майбутнього тут немає. Ігор написав заяву, отримав розрахунок та поїхав додому.

Йому навіть на думку не спало почати виправдовуватися; сказати, наприклад, що його підставили, що це не він розміщував ці фотографії та тексти. Чому не прийшло? Тому що це були його тексти та його фотографії.

— Як все це бридко — думав Ігор, підводячись до себе на четвертий поверх. — Як низько можуть опуститись деякі люди. Це ж треба! Взяти та викласти чуже життя на загальний огляд! Це яким же чудовиськом треба бути, щоб так зробити з людиною. Але нічого, нічого. Головне зараз, щоб дружина нічого не дізналась.

Звичайно, його дружина все знала. І доки Ігор їхав додому, його дружина зібрала всі його речі у великі мішки з-під будівельного сміття та виставила їх перед дверима.

– Що за жарти! – закричав Ігор.

Він не міг відчинити двері і потрапити до квартири. А тут ці мішки під ногами. Їх було штук десять. У цих мішках був не лише одяг. Там було все, що належало Ігорові.

— Ігоре, ви переїжджаєте? — поцікавилися сусіди, які проходили повз або виглядали зі своїх квартир.

— Переїжджаю, — сухо відповів Ігор.

— Це і зрозуміло, — сказали сусіди. — Після того, що ви про себе розповідаєте в інтернеті… У вас немає іншого виходу. Не розуміємо, чого вам не вистачало в житті? Навіщо вам все це потрібно?

Ігор вирішив не розмовляти із сусідами. Він мовчки перетягнув мішки вниз і викликав вантажне таксі, тому що в його автомобілі всі мішки не поміщалися.

– Друзі! – сказав він. – У мене ще є друзі. А коли чоловік має друзів, то йому нічого не страшно. Він із будь-якою проблемою впорається.

Обдзвонивши друзів, Ігор зрозумів, що вони від нього відвернулися.

— Ігор, ти негідник, — як один відповіли йому друзі. — Навіщо ти розповів нашим дружинам про наші літні розваги? Ще й фотографії виклав.

— Це не я, — спробував виправдатися Ігор, — я сам жертва. За всім цим стоїть хтось. Я з’ясую хто це. Я все виправлю. Все буде як раніше. Повірте.

Але друзів не хвилювала доля Ігора. Вони розуміли, що як раніше вже нічого не буде, і вирішували зараз зовсім інші проблеми, анітрохи не переживаючи свого колишнього друга і не бажаючи йому допомагати.

Коли Ігор зрозумів, що залишився без роботи, без сім’ї та друзів, він одразу згадав про Ларису та поїхав до неї. Лариса відразу звернула увагу на мішки, які стояли біля її дверей.

– Що це? — спитала вона, киваючи на мішки. — Навіщо це тут?

– Зараз поясню, – сказав Ігор. — Я зрозумів, Ларисо, що я теж люблю тебе. Але мені треба дещо тобі зізнатися. Я був не той, за кого себе видавав. Ці мішки – це якесь оновлення. Я ніби заново народився, Ларисо. Але я боюся залишати їх унизу. Адже це все, що маю.

– Ти з глузду з’їхав? – спокійно поцікавилася Лариса.

– Ну що ти! — вигукнув Ігор. – Навпаки! Тільки зараз я став самим собою. Я тобі зараз розповім. За всім цим хтось стоїть. Мабуть це доля.

І Ігор розповів Ларисі все. Лариса байдуже вислухала його дивну історію.

— Тепер ти знаєш, хто я насправді, — сказав Ігор. — Сподіваюся, що ти пробачиш мені.

— З чого раптом мені прощати тебе? – Запитала Лариса.

— Тому що ти любиш мене, — впевнено сказав Ігор.

— Тепер не люблю, — спокійно сказала Лариса.

– Але так не буває, – вигукнув Ігор. – Як ти могла розлюбити мене так швидко?

— А я для цього щось зробила, — сказала Лариса і зачинила двері своєї квартири.

Ігор стояв біля під’їзду будинку Лариси, оточений мішками, і чекав на машину.

— Цікаво, що такого вона зробила, що так швидко розлюбила мене? — питав себе Ігор. – Не зрозуміло.