Не чекала від чоловіка на таку підлянку. Взяв і повикидав багато потрібних мені речей. Ще й сміє ображатись через те, що я його допомоги не оцінила. Краще б Коля зовсім не допомагав, аніж так!

Розумію, ми ще не до кінця притерлися один до одного. Одружені менше року. А жили разом до цього півроку. Однак є якісь негласні побутові правила! Наприклад, не чіпати речі без дозволу. І тим більше не викидати їх.

Ми минулого тижня вирішили звільнити полиці у шафі від зайвого одягу. Вони вже знатно провисли під їх тяжкістю. Речей багато накопичилося. А оскільки житло зйомне, псувати господарські меблі ніяк не можна.

Ми домовлялися, що кожен сам розбере свою полицю. І визначиться, що ще можна носити, а що – відправити на смітник. У результаті Коля вирішив усе за мене. Причому мовчки. У мою відсутність.

Я, тієї злощасної суботи, вирушила в гості до батьків, які мешкають у сусідньому місті. Ми місяць не бачились. То вони хворіли, то ми з Миколою. А тут усі нарешті поправились. Чоловік захотів залишитися вдома – якраз щоб розібрати свої полиці. Треба було вмовити поїхати разом. Можливо, у його голові не виникла б “геніальна” думка спростити мені завдання.

А вміст шафи ми з тим самим успіхом могли б прорідити протягом тижня. Спочатку я пропонувала вчинити саме так. Але Колі виявилось простіше закрити питання одним днем. І більше до нього не повертатись.

І ось, у неділю, після повернення від батьків, мене зустрів задоволений Коля. З усмішкою від вуха до вуха сказав, що він розібрав шафу. У тому числі, мої полиці. І мені нічого не треба робити. А нічого, що в нас був зовсім інша домовленість?! І я планувала особисто розібратися зі своїм одягом? Втім, я не стала відразу кидати чоловікові закиди. Адже він старався.

Спершу вирішила перевірити, що саме він відніс на звалище. Що ж, він викинув багато чого. За те, що викинув справді непотрібні речі, – дякую. Але з приводу решти я б посперечалася.

Так, зник мій одяг, в якому я влітку їжджу на дачу або пікніки. Для міста він вже не годився, але для відпочинку за містом – якраз. Сумна доля спіткала і мою піжаму, в якій я сплю восени. Коли вже холодно, а батареї ще не ввімкнули.

На смітник вирушив і інший мій одяг з категорії “старий, цілий і зручний”. Вдома або на дачі можна носити ще років п’ять мінімум. Звичайно, у мене виникло багато питань до Колі.

Чому не міг мені зателефонувати, перш ніж викинути ту чи іншу річ? Навіщо розводити самодіяльність? Чоловік насупився і нагадав, що я й так хотіла викинути все зайве.

“Ну ти ж хотіла позбутися зайвого? Ті речі якраз були старі. От я і зробив тобі сюрприз – викинув усю старину. А ти ще чимось незадоволена!”

Невже можна було обійтися без сюрпризів? У чому я потім спатиму на холоді, відпочиватиму на природі, займатися спортом?! Спортивний одяг теж полетів на смітник.

Чоловік тим часом ображався дедалі більше. Бухтів, що стільки часу витратив на розхламлення моїх полиць. А я замість подяки ще й кричу на нього.

Ну так, треба десять разів подумати, перш ніж щось зробити. Я ж говорила, що самостійно розберуся зі своїм одягом. Ні, обов’язково треба було лізти з своєю ініціативою.

Здається, доведеться Миколу трохи виховувати. Хоча я проти “дресирування” дорослої людини. Але, мабуть, по-іншому до чоловіка дійде. Не розлучатися через одяг?

Коли перестане дутися, а він у образі уже другий день, попрошу у нього грошей на нові речі. Так я й сама можу поступово все купити. Але це вже справа принципу. Хто утнув – той хай і виправляє ситуацію.