Ми з чоловіком прожили 10 років, маємо двох чудових дітей. І все начебто було у нас чудово – квартира, машина. Чоловік мене любить і дітей також. Якщо треба допомогти вдома, завжди готовий, з дітьми погуляти – будь ласка, подарунки мені чи не щотижня дарує. Здавалося б, чого ще можна бажати?.. Але я його ніколи не любила. Була закоханість спочатку, перша дитина довгоочікувана, друга випадкова, але все одно улюблена. Я поважаю чоловіка, що він так багато зробив для сім’ї. Але мені не вистачало справжніх емоцій. Справжнього кохання.

І я його знайшла. Але в іншому.  Він молодший за мене на три роки. Познайомилися ми з ним випадково, коли я йшла з роботи додому через сквер. Роззнайомилися, обмінялися телефонами.

– Подзвони, якщо захочеш.

І я зателефонувала. Так усе й закрутилось. Почалося подвійне життя. Спочатку я відчувала муки совісті, але чим сильніше я закохувалась, тим слабше говорила в мені совість. Ми зустрічалися в нього на квартирі, іноді ходили до парку чи кафе в іншому районі, щоб знайомі нас не зустріли. Чоловік, мабуть, помічав зміни, бо сказав одного разу, що я стала якась інша. А я справді намагалася добре одягатися, гарно виглядати.

Так минуло пів року. Розривалася між сім’єю та коханцем. Відносини з чоловіком стали погіршуватися, він мені вже не був цікавий. Робив спроби щось змінити, дарував подарунки, кликав кудись сходити, але мені це було не потрібно. У мене була одна пристрасть – мій коханець. Ми почали сваритися дедалі частіше. Від колишньої близькості та порозуміння не залишилося і сліду.

– У тебе хтось є? – спитав він одного разу.

– Так є. – Сама не знаю, чому я це сказала.

– Іди, діти залишаться зі мною.

Що мною рухало на той момент? Я зібрала речі та поїхала до свого коханця. Я зателефонувала йому у двері, він побачив мої валізи і, треба сказати, дуже здивувався.

– Я приїхала до тебе жити. – Сказала я.

– Що? Навіщо? У тебе ж сім’я.

– Я їм все сказала, тепер я житиму з тобою.

– Вибач, – сказав він насміхаючись, – але ти мені не потрібна.

Після цих слів у мене все перевернулося всередині. Я думала, що він мене справді кохає, а він тільки хотів відчути як це, зустрічатися із заміжньою. Йому добре було без обов’язків. А потім він ще й додав, що якщо я хочу, ми можемо далі продовжувати бачитися… Який нахаба. Як я взагалі могла залишити чоловіка, який мене кохає і піти до цього безсердечного ідіота!

Я йшла від нього, як побита собака. Розбили мою ілюзію кохання. Я втратила сім’ю, зрадила не лише чоловіка, а й своїх дітей.

Я не знаю, як мені просити пробачення. Нині я живу у подруги. Щодня плачу. Зрозуміла, що чоловік –  єдина близька мені людина, але я не знаю, як дивитися йому в очі, навіть якщо він пробачить.