З моєю новою мамою не вгадаєш, наче нормальна тітка, але іноді як видасть, хоч стій, хоч падай. Вбилa собі в голову, що куплена (і до речі оплачена, і вже встановлена ​​виключно на мої гроші) шафа-купе це шкідливо, некрасиво і так не робиться.

– Ну що за дурниці, синку? — свекруха в телефоні прямо ридає крокодиловими сльозами, навіть мені чути, — ну що ви придумали, так ніколи не робили, що за шафа-купе? Ми вам такі гарні меблі привезли, справжні антикварні з нашого коридору. Ще ти був дитиною, вони вже стояли. Надійні, якісні…

І ось вони вже у нас у дворі, замовили вантажників і привезли нам меблі. Свікрухи дід, партійний діяч, по блату діставав цю чеську стінку тогочасної мрії! А тепер нам цей скарб.

Ми з чоловіком у шоці, звичайно, спустилися у двір, прикидаємо відстань до найближчого смітника. А свекруха давить авторитетом:

– Ми вам гроші позичили, щоб ви купили цю квартиру! А вам нині наша допомога не потрібна! Від щирого серця, а ви до нас задом!

– Так ви нам ці гроші позичили, — нагадую я, — а не подарували, і я вам їх уже наполовину повернула. Так що давайте, якщо ви ще машину не відпустили, розвернемо її в бік звалища, нехай везуть туди ваш гарнітур, якщо вам самим не потрібен!

– Ще чого, розвернемо! А на чому я вашу шафу до нас відвезу? Ми ж вам розкішний антикваріат віддаємо, нам замість чогось треба поставити? От і поставлю твою шафу-купе, щоб ти шкідливою фарбою не дихала.