Дорогою в селищі йшов немолодий чоловік. Сніг, лід, бруд – ось і вся дорога, місиво суцільне. Весна рано розпочалася! Він ішов, трохи накульгуючи. Під ноги похмуро дивився, повненький такий чоловік у сірій шапці на потилиці. На ногах гумові чуні, брудні та важкі. Нецікава та безрадісна картина. Сіре небо, крапає ​​дощ.

І раптом пролунав дитячий голос, покликав радісно:

“Дідусь! Дідусь!”.

Біля будинку стоїть хлопчик років зо три. І дивиться на дідуся, і кличе його, посміхається, світиться весь.

І цей чоловік похилого віку розпрямився і теж засвітився, наче лампочку в ньому запалили. Як змінилося його обличчя, як воно засяяло! Він випрямився, заздалегідь трохи розставив руки для обійми і попрямував впевнено і швидко.І очі його стали живими та яскравими. Він став живим.

Це була не літня нецікава людина, яка кудись бреде по брудній березневій дорозі. Це був улюблений і потрібний дідусь. Дідусь улюбленого хлопчика, ось так.

І він підійшов до хлопчика так швидко, так ніжно його обійняв, узяв на руки, притиснув до себе… А хлопчик голосно й радісно казав:

“Дідусь! Мій дідусь!”.

Так нас змінює любов. Ми стаємо справжніми, коли любимо і коли нас люблять. Коли нас кличуь. Кличуть нашим правильним ім’ям… Ми перетворюємося, ми випромінюємо світло. Ми чиїсь.
Ми не просто йдемо по дорозі, – ми йдемо до тих, кого любимо. Заради них і йдемо…

І зовсім недавно ми самі кричали радісно: “Дідусь!”… Я пам’ятаю. Час іде так швидко. І ми нестримно змінюємось. І самі іноді не знаємо, куди йдемо важкою дорогою. Доки нас не покличуть свої. І сили повернуться. І зупиниться час. І з’явиться світло.