Одна старенька жінка дуже зварила суп. Онук зайшов, вона його почала пригощати і хвалитися: мовляв, я тепер пощу, ось зварила суп пісний. Дуже смачно, спробуй! А онук побачив у супі яловичу кісточку. І почав сміятися. І доводити, що це не пісний суп, він на м’ясному бульйоні! Ти помилилась, бабусю. Ти наплутала!

Бабуся стала тоненьким голоском доводити, що суп пісний! Він же сочевичний, там ще цибуля та картопля. Значить, пісний. На кісточці м’яса нема! Значить, це правильний суп. Адже так? Ну навіщо ти мені на зло таке кажеш? Це пісний суп!

Бабуся розплакалася гіркими сльозами. А онук замовк. Йому так шкода стало бабусю. Так соромно, що він зруйнував її ілюзії та покритикував суп. І доводив свою безперечну правоту вісімдесятилітній старенькій, яка щиро була впевнена – суп пісний. На голій кісточці зварений, без м’яса.

Не треба руйнувати чужі ілюзії, якщо нікому від них немає шкоди. Ось людина плаче від горя, їй прикро і тяжко. Через що? Він вірив у щось своє. Може, й помилково вірив. Він мав добрі помисли. І нікому не заважав, навпаки, намагався зробити все добре…

А тепер сльози капають у цей суп.

Та я б відразу погодилася, що земля плоска, а зірки – це такі дірочки в небі, якби стара-стара бабуся заплакала. І суп пісний. Або я не знаю, який, але цілком правильно зварений. Тільки не плач!

Онук так і зробив – перестав сперечатися. І поїв супу.

Іноді не треба руйнувати ілюзії – бо що ми дамо натомість? І чим втішимо? Може це неправильно. І правда іноді має бути голою і непривабливою, як яловича кістка. Але я так не думаю. Іноді все інакше.