Кілька тижнів тому у моєму житті відбулися великі зміни – я розлучилася з чоловіком після 10 років шлюбу. Є спільна дочка. Після цього переїхала, почала все з чистої сторінки. Не було ніякого поділу майна, просто залишила все як є та пішла з двома сумками. Але суть не в цьому.

Ніхто з мого близького оточення не прийняв моє рішення серйозно.  У моєму колі люди одружуються на все життя. Мало хто при цьому живе в коханні та спокої, але якось звикли, що якщо одружилися, та ще й є спільні діти, то все. Терпи, навіть якщо не в силі. І одразу всі засуджують.

Я не очікувала, що зіткнуся з такою кількістю негативу, тим паче від близьких. Я була впевнена, що мене підтримають, але знайшла підтримку я тільки в однієї людини, решта дивляться спочатку з подивом, а потім із посмішкою, мовляв, помиритеся ще. І до них ніяк не доходить, що я  не хочу і не збираюся миритися. Ми не розійшлися через щось конкретне чи через якусь сварку. Ні. Я просто розлюбила чоловіка і це все. Але я не та людина, яка житиме без любові, тільки тому, що так заведено в інших.

Мені ще навіть тридцяти немає, а я розумію, що загнала себе цим шлюбом у пастку. Нічого не бачила, нікуди не ходила, бо з чоловіком немає спільних інтересів, а ходити кудись без нього – та ви що, так не можна, це неправильно.  Приїхала нещодавно найкраща подруга, довго допитувала мене, що сталося. І ніяк ти людині не поясниш, що нічого не сталося, немає якоїсь глобальної причини, просто настав час. Коли так сказала їй, вона глянула на мене, як на дурепу й тільки покрутила пальцем біля скроні…