«А ось цікаво, — думав Сергій Іванович, — якщо я, одружений чоловік, батько дітей, раптом закохаюся в іншу якусь жінку? Що тоді? Це добре чи погано? З якими проблемами мені доведеться зіткнутися?

Як правило, такі думки виникали у голові Сергія Івановича завжди, коли він бачив жінку, яка йому подобалася.

Ось нещодавно, наприклад. Коли Сергій їхав у метро з роботи, поступився місцем одній милій жінці. А потім зрозумів, що вона йому подобається. А вона ще візьми і посміхнися йому у відповідь. А крім того, ще й дякую сказала і… подивилася так, що у Сергія Івановича і тіні сумніву не було, що це ось і є воно! Справжнє кохання! Просто з першого погляду.

«Це ж треба! — захоплено думав Сергій Іванович, не вірячи, що таке сталося. — А я й не знав, що таке можливе. Тільки в книжках читав та в кіно бачив. А тут раз і в моє життя промінь світла проник. І де? В метро! Хто б міг подумати?”

Він дивився на жінку і думав, що не так багато, виявляється, потрібно людині для щастя. А він уже не сумнівався, що вона і є його щастям. І він уже вирішив, що познайомиться з цією жінкою. Він вийде разом із нею з вагона і…

«Але ж я одружений! — раптом згадав Сергій Іванович і злякався. — І як чесна людина, я… Я не можу. Перш за все я маю дізнатися, як… Як до цього поставиться моя дружина?»

Жінка вийшла з вагона, кинувши на Сергій Івановича перспективний погляд, але Сергій Іванович не пішов за нею. Він вирішив, що якщо це справді його доля, то вона нікуди не подінеться, а насамперед необхідно вирішити іншу проблему. Поговорити із дружиною. З’ясувати у неї, як вона ставиться до цього.

Лілія Володимирівна та Сергій Іванович вечеряли на кухні. За вечерею Сергій Іванович був напрочуд небагатослівний. Він кидав багатозначні погляди на дружину, всім виглядом показуючи, що непогано було б їй самій поцікавитися, а чого, власне, він такий мовчазний.

— Чогось ти сьогодні якийсь похмурий? — спитала дружина, втомившись від його багатозначних поглядів та зітхань.

«Ну, нарешті, — подумав Сергій Іванович, — помітила. А то вже я думав, що…»

— Слухай, Ліля, — Сергій Іванович не знав, як краще висловити свою думку, і говорив неквапом, підбираючи потрібні слова. — Щось спитати в тебе хотів. Ось як ти думаєш, чи варто утримувати того, хто хоче піти?

Ліля Володимирівна з цікавістю подивилась на чоловіка.

— Все залежить від того, хто йде, куди і від кого, — відповіла вона.

— Ну, ось, якщо, скажімо, чоловік більше не любить свою дружину і хоче піти від неї до іншої! Чи варто його утримувати? – сказав Сергій Іванович. – По-моєму ні. Не варто.

– Ти так думаєш? — Лілія Володимирівна посміхнулася.

– Так, я так думаю, Ліля. І нічого смішного тут немає, — усмішка дружини збила Сергія Івановича з серйозного настрою. — Але ж справа не тільки в мені. Так думає багато хто.

Сергій Іванович намагався говорити якнайсерйозніше.

— Я нещодавно зайшов на один жіночий форум, — продовжив він. — Там саме таке питання обговорювали…

– Жіночий форум? — здивувалася Ліля Володимирівна.

— Та ні, ти не подумай, — почав виправдовуватися Сергій Іванович, — я тільки, щоб прояснити…

– Я так і зрозуміла.

— Не знаю, що саме ти зрозуміла, Ліля, — продовжив Сергій Іванович, — тільки ось жінки на цьому форумі всі, як одна, думають так само. Не варто тримати того, хто хоче піти. Нехай валить на всі чотири сторони, кажуть. Хоч і до іншої. Скатертиною дорога… і так далі.

— Ось усі так і думають? — спитала Лілія Володимирівна.

— Ну, я тобі говорю, — сказав Серігй Іванович. — Що я брехатиму. Вони всі вважають, що якщо кохання у чоловіка більше немає, то чого тримати його? Нехай іде туди, де йому краще, а на його місце охочі знайдуться.

— Ну, якщо охочі знайдуться, то…

— Ну, ось, — радісно вів далі Сергій Іванович, — а я що говорю. Чого тримати його?

Лілія Володимирівна недовірливо подивилася на чоловіка.

– Що серйозно? — спитала вона. — Отак просто всі готові відпускати своїх чоловіків на всі чотири сторони?

— Так, якщо чоловіки їх не люблять! — радісно сказав Сергій Іванович. – Ось дружини і відпускають їх!

– Так просто?

— У тому й річ, — сказав Сергій Іванович. — Ну, може, звичайно, не так… щоб зовсім просто. Бо і аліменти, і… поділ майна, і таке інше… Це як годиться, Ліля. Але, по суті, так би мовити… Все просто. І всі як одна готові.

– Відпускати?

— А як же. Звісно, ​​відпускати. Не терпіти ж його все життя.

Сергій Іванович відчував натхнення.

— Адже мужик, Ліля, він же, коли не любить, то одразу починає якісь дурниці робити. А його попробуй стерпіти! Інші жінки так все життя й терплять. І я б їх за це розумними не назвав би.

– Чому?

– Ти ще питаєш! Хіба ж розумна стала б терпіти?

— А розумна, значить, якщо щось не так із чоловіком, то одразу й відпускає його?

— Так, — каже Сергій Іванович. — Чи відпускає, чи виганяє. Або сама йде.

— Ага, — веде далі Ліля Володимирівна. – А далі що?

– А що далі?

— Ну, коли пішла чи вигнала, далі що розумна робить? – запитала Лілія.

– Як що? — Сергій Іванович навіть розгубився від такого питання. – Живе далі.

– А-а! – з розумінням сказала Лілія Володимирівна. – Ну так. Живе. Мабуть, щасливо живе?

— Звісно, ​​щасливо, — сказав Сергій Іванович. – Як інакше. Тут головне, що не треба триматися за того, хто тебе не любить. Ти згодна? Тоді й у тебе буде щастя.

— Ну, не знаю, — сказала Лілія Володимирівна. — Я не відпустила б.

– Тобто, як? — засмутився Сергій Іванович.

«Приплили, — подумав СергійІванович. — Я тут зі шкіри геть лізу. Намагаюся. Переконую. А вона не відпустить? Як це?”

– А так. Вчепилася б обома руками і… нікуди не пустила б, — спокійно, але впевнено сказала Лілія Володимирівна.

— А якщо він не любить дружину? — спитав Сергій Іванович. — Якщо він, скажімо, покохав іншу. Знайшов там якусь років на десять молодшу і… Ну, ось… Сталося таке! Велике кохання! Один погляд і… Тоді як?

— А начхати мені на його велике кохання. Із принципу не відпустила б.

— Ти готова жити з людиною без любові тільки заради принципу? — вигукнув Сергій Іванович. — Ну, знаєш, Ліля, я від тебе такого не сподівався.

– А чого ти чекав?

— Я думав ти… понад усе, — сказав Сергій Іванович. — Я був певен, що… що ти… як горда жінка…

— А, по-твоєму, якщо я горда жінка, то йому має бути добре, а мені погано? — Лілія Володимирівна знизала плечима. — Ні. От нехай і він мучиться.

— А ось фахівці з сімейних стосунків, Ліля, всі як один радять не утримувати, — сказав Сергій Іванович.

— А ти знаєш, що всі ці фахівці як один — це люди з великою кількістю сімейних проблем, — сказала Лілія Володимирівна.

– Хто тобі сказав?

— Вони самі сказали.

– Хто сказав?

— Фахівці із сімейних відносин, — сказала Ллія Володимирівна. — А чого ти так дивуєшся? Вони цього й не приховують. Все гниле, що є в сім’ї, все вивалюють. Це в них таке заведено.

— У фахівців так заведено?

— У кого ще, — незворушно продовжувала Лілія Володимирівна. — Таке тільки в них і заведено. Вони у цих справах є великими фахівцями. Тож їх слухати — собі дорожче. Ні, якщо, звичайно, якийсь фахівець із сімейних відносин і готовий відпустити — воля його. Але…

На жаль… Я — не фахівець із сімейних стосунків. А значить, нехай і чоловік мій, якщо мене розлюбив і покохав іншу, яка на десять років мене молодша, мучиться разом зі мною. Тільки я, на відміну від нього, радітиму його мукам.

— Це жорстоко, Лілія.

– Жорстоко? — здивувалася Лілія Володимирівна. – Ха, ха, ха. Втім… Навіть якщо й так? Що з того? Нехай жорстоко. Проте справедливо.

— Але в житті, Ліля, так мало щастя в людини, що… Ось нещодавно я читав у одного фахівця, так він каже, що сучасним чоловікам сьогодні дуже багато чого не вистачає для щасливого життя.

— У житті, всім багато чого не вистачає дл щасливого життя, — сказала Лілія Володимирівна. — Не лише сучасним чоловікам. У житті, наприклад, очевидний дефіцит справедливості. А без справедливості ну про яке щастя мріяти можна? Твої фахівці із сімейних відносин, що говорять про справедливість?

— Нічого, — розгублено відповів Сергій Іванович. — Не їхня тема.

– Ах так! – сказала Лілія Володимирівна. – Я забула. Адже вони зайняті проблемами в сімейних відносинах. До чого тут справедливість… А я вважаю, що відпустити такого, як раптом розлюбив і полюбив іншу, це несправедливо.

— І, на твою думку, справедливо заважати щастю іншої людини? — вигукнув Сергій Іванович.

– Що ти пропонуєш? — спитала Лілія Володимирівна. — Що, на твою думку, повинна робити в такому разі жінка? Коли з нею роблять так несправедливо.

— Я пропоную відпустити, — сказав Сергій Іванович. — Це і буде справжнісінькою найвищою справедливістю.

– Ага, – сказала Лілія Володимирівна. – Відпустити. А що робити далі? Одній з двома дітьми шукати роботу починати?

— Ну, чому одній і з дітьми, — Сергій Іванович почав ходити вперед і назад. — А можна знайти собі когось. І ось ти вже й не одна.

– Кого це, цікаво, можна знайти? — вигукнула Лілія Володимирівна. – А головне, де?

— У світі повно повно добрих людей, Ліля. Ти просто не помічаєш їх.

— Добрих, може, й повно. Але чи багато у тому числі вільних?

– Та скільки завгодно, Ліл, – зрадів Сергій Іванович, що розмова знову рушила в потрібному напрямку. — Ти тільки озирнися. Куди не глянь, обов’язково потрапиш на добру та вільну людину. Ліля, якщо чесно, то сьогодні у світі вільних і добрих людей, як собак.

— Та що ти мені казки розповідаєш, — перебила чоловіка ЛіліяВолодимирівна. — Добрих і вільних людей у ​​нього, бачите, повно у світі. Та де ти їх бачив?

— Та я тобі говорю, — наполягав Сергій Іванович. — Їх дуже багато. Розплющ очі, Ліля! І ти побачиш! Вони всі дуже милі та дуже порядні люди. А головне – вільні. Можливо, з деякими своїми маленькими слабкостями, але…

— От і я про це але.

– Ну, а хто зараз без слабкостей, Ліля! — Сергій Іванович нервувався.

— Ти, — Ліля Володимирівна дуже серйозно подивилася на чоловіка. — Ось у тебе немає жодних слабкостей.

— Ну, до чого тут я, — сказав Сергій Іванович. — Я!.. Адже зараз не про мене… Та й… Я — це виняток із правил. Можна подумати, що, крім мене, вже й немає нікого.

— Ну, а кого ти пропонуєш замість себе? — спитала Лілія Володимирівна. – Ну наприклад?

— Ну, ось, наприклад, Андрій Тимофійович, — сказав Сергій Іванович, — на мою думку, дуже добрий чоловік.

— Андрій Тимофійович — добрий чоловік? — Лілія Володимирівна іронічно посміхнулася. — Ну, якщо у нас уже Андрій Тимофійович став раптом добрим, ну, тоді, звичайно.

— Добре, добре, — вигукнув Сергій ванович, — забудь про Андрія Тимофійовича. Хоча не знаю, чим він тобі так насолив, що ти… На мою думку, цілком гідна кандидатура. І два роки вже як вільна!

Лілія Володимирівна знову хмикнула.

— А як тобі Артур Миколайович? — спитав Сергій Іванович. — Він поважна людина. Серйозний чоловік. На посаді високій працює і… І взагалі… На світ дивиться тверезими очима. Він завжди був вільний.

— Ще б він дивився на світ якось інакше! — вигукнула Лілія Володимирівна. — Дивитись на світ іншими очима йому здоров’я не дозволяє. Він тому й вільний. Сергій, я не розумію, ти кого мені підсовуєш?

— Я підсовую?

– А хто?

— Нікого я не підсовую, — образився Сергій Іванович. – Ось ще. Підсовувати! Так… Варіанти прикидаю. А то «підсовую». Слово яке знайшла… А як тобі Микола Іванович?

– Не сміши мене.

— А Володимир Геннадійович?

– А це сумно.

— А Йосип Романович?

— Та ж його вже немає з нами! — злякано промовила Лілія Володимирівна. – Другий рік скоро.

— Ах, так, — згадав Сергій Іванович, — справді. А як живий перед очима стоїть і…

— Не зли мене, Сергій.

Лілія Володимирівна зітхнула і тужливо подивилась на чоловіка.

— Усі вони… нікуди не годяться, — сказала вона. — Усі вони… можна сказати… як Йосип Романович. Однією ногою…

— Ліля, ти надто вимоглива до людей. — вигукнув Сергій Іванович. – Тобі не догодиш!

– Я вимоглива? — здивувалася Лілія Володимирівна. — Та ти мені пропонуєш не зрозумій кого. Начебто спеціально хочеш підсунути якусь погань, коли чудово знаєш, що є і… цілком гідні кандидати.

— Так, так, так, — швидко сказав Сергій Іванович. – І хто він?

Лілія Володимирівна намагалася виглядати байдужою та говорила тихо.

— Гордій Ігорович, наприклад.

Лаілія Володимирівна встала з-за столу і почала збирати посуд.

— Гордій? — перепитав Сергій Іванович.

– Ну так.

— Той самий Гордій?

– Який той самий? — здивувалася Лілія Володимирівна. — Чи можна подумати, що у нас з тобою багато знайомих Гордіїв?

– Ти в своєму розумі, Ліля?

– А що таке?

— Так він же молодший за тебе на десять років.

– Причому тут це? Ми ж зараз говоримо про інше, — Лілія Володимирівна знизала плечима. — Ось про нього можна сказати, що це… справді… серйозна людина. — Лілія Володимирівна знову зітхнула.

– Ліля, це не смішно, – сказав Сергій Іванович.

– Не смішно.

– Ліля, я зараз серйозно!

— Ну, а чого ти хотів, коханий? – відповіла Ліля Володимирівна. – Будь-яка дружина погодиться відпустити чоловіка, який її не любить, але за умови, що він надасть гідну заміну. А Гордій… Цілком гідна заміна. Я думаю, що й твої фахівці з цим погодяться.

– Які фахівці? – не зрозумів Сергій Іванович.

— Щодо сімейних відносин, які ще, — сказала Ліля Володимирівна. — Ну, яких ти мені приклад наводив. Або в тебе ще інші якісь фахівці є?

— Ах, ці… — Сергій Іванович нервово похитав головою. — Мабуть, погодились би. Втім… Не знаю.

Сергію Івановичу раптом стало дуже сумно. Він зрозумів, що в його житті не все так просто, як він того хотів. І розмову цю безглузду він більше не хотів продовжувати.

Сергій Іванович тепер інакше дивиться на жінок, які йому подобаються. Без приємних хвилювань, без примарних мрій та порожніх надій.

Дійшло навіть до того, що вчора одна цікава жінка запитала його годину. А Сергій Іванович, дивлячись кудись у далечінь, розсіяно відповів, що він одружений і дуже поспішає.