Тиждень тому потай від дружини Сергій придбав другий телефон. І з нього став надсилати на інший свій телефон повідомлення. Таким чином він собі щодня відправляв по дві-три анонімки, що компрометують його дружину. Там були не лише текстові повідомлення, а й вміло змонтовані фотографії.

А сьогодні Сергій вирішив, що для серйозної розмови із дружиною матеріалу зібрано достатньо.

«Нарешті поставлю Наталю на місце! – думав Сергій. — Бо зовсім розпустилася. Почала багато собі дозволяти. Сперечається. Не погоджується на розумні пропозиції. Питання незручні ставить. Час покласти цьому кінець».

Розрахунок Сергія був простий.

«Щойно вона наступного разу в розмові зі мною виявить непокірність, — думав він, — так відразу я пред’являю їй компрометуючий матеріал. Вона, звісно, ​​почне виправдовуватися. Почне говорити, що нічого такого не було, що вона не така. Що це дешева підробка. Фотомонтаж. А я у відповідь буду поблажливим, але справедливим».

Сергій уявив, як усе це буде.

— Сегійку! — вигукне Наталя. – Це все не правда. Я не розумію, кому знадобилося поширювати про мене всю цю жахливу брехню! І я не знаю нікого із цих людей.

«Ах, жахливу брехню, — з усмішкою подумаю я. — Людей, кажеш, не знаєш. Ну-ну”.

— Не знаю, не знаю, — задумливо промовлю я, дивлячись кудись у далечінь. — Не мені, звісно, ​​судити. Але тільки, Наталя, диму ж без вогню не буває.

– Ах, – вигукне вона. — Невже ти мені не віриш? Адже ми разом уже майже п’ятнадцять років. В нас двоє дітей!

– Хм! Діти! – відповім я. — До чого тут вони? І взагалі! Кого та коли зупиняли діти. Тим паче у таких справах. Ні, Наталя, ти тільки зрозумій мене правильно. Діти тут взагалі ні до чого. А я хочу тобі вірити, дуже хочу.

— То вір мені! — вигукне вона. — Тому що я нікого, крім тебе, не люблю і ніколи тебе не обдурю. І все, що там про мене написано, це брехня. І на фотографіях – не я.

— Добре, — відповім я. — Допустимо. Нехай буде по-твоєму. Я тобі повірю. Але тільки й ти, Наталко, надалі будь розумнішою.

У цей момент вона візьме мене за руки і подивиться мені у вічі. В моїх очах буде спокій, а в її сльози! Сльози – це добре. Сльози в очах жінки – це шлях до каяття. Сльози – це очищення. Шлях, так би мовити, до нового життя.

– Я буду, буду! — переконуватиме мене вона, стискаючи мої руки, — за те, що ти повірив мені, я завжди такий, як ти захочеш.

І я посміхнуся їй у відповідь. Усміхнуся так, як це вмію лише я. Тільки я!

— Ти ніколи більше не сперечайся зі мною, — спокійно скажу я. Не вимагатиму, ні. Як це зробили б на моєму місці інші чоловіки. Які не знають жіночої психології. А я знаю жіночу психологію.

І тому я розмовлятиму з нею спокійно. — У всьому будеш зі мною погоджуватися, — тихо промовлю я, — і нарешті перестанеш питати мене, де я пропадаю, коли мене не буде вдома і я не відповідаю на телефонні дзвінки.

Її очі відразу просохнуть від сліз і щасливо засяють.

– Звичайно! — радісно вигукне вона. — Нічого такого робити більше не буду! Господи! Та було б чим турбуватися. Чому раніше так безрозсудно поводилася? Та наївна я була, Сергійку. Життя не знала. А от коли життя мене носом у мою жахливу поведінку ткнуло, так я відразу і порозумнішала. І на твоєму місці, Сергійку, я б попросила набагато більше. Чесне слово.

А це? Тьху. Так. Нісенітниця і дрібниця. Та за твій такий вчинок, за те, що ти не повірив усім цим наклепам, які злі люди поширили про мене, ти тепер можеш взагалі робити завжди все, що захочеш. Слова не скажу. Тому що ти це заслужив! Заслужив твердою вірою в мою непогрішність.

Від приємних фантазій Сергія відвернув незадоволений голос дружини.

— Ти чуєш, що я тобі говорю? – запитувала Наталя. — Сидить, очі заплющив, либиться. Тебе до школи викликають. Твій син знову щось там накоїв.

Сергій вимкнув телевізор, перед яким любив помріяти, як завжди, після вечері, і суворо подивився на дружину.

«Пора! – подумав Сергій. — Зараз для цієї розмови найкращий момент».

— Ось що я хотів тобі сказати, Наталя, — неквапливо відповів він. — Про сина це ми з тобою потім поговоримо. А зараз…

– Як потім? – обурилася Наталя. – Коли потім?

— Є серйозніші речі, — відповів Сергій, — які треба обговорити. І коли ти дізнаєшся, про що я говорю, ти зрозумієш, що не до сина зараз.

– І знати нічого не хочу. Завтра ж прийдеш до школи і поговориш із учителем. З’ясуєш, у чому там річ.

– По-перше, Наталя! Щоб ти знала! У жодну школу я більше ходити не маю наміру.

– Я зараз не зрозуміла. Це що ось щойно було?

— Годі з мене, — Сергій намагався говорити тихим, спокійним, але твердим, суворим голосом. — Я вже не в тому віці, щоби вислуховувати від вчителів претензії. Ти мама, от ти й ходи. Тим паче, що всі вчителі там жінки. І тобі простіше з ними спільну мову знайти.

– Мені простіше?

– Я все сказав!

– Так.Так. Так. Гаразд. Із цим після розберемося. А по-друге?

— А по-друге, — урочисто вів далі Сергій, — завтра вранці я з чоловіками на рибалку їду. Днів на три. А може, на чотири. Залежно від цього, як піде.

— На яку рибалку? Куди? З якими чоловіками?

– В якому яенсі? – не зрозумів Сергій.

– В прямому! Імена мужиків та їхні телефони. І місце, де ви збираєтесь рибалити, хочу знати.

– Навіщо?

— Що означає це твоє «навіщо»? Раптом з тобою щось станеться. Знатиму, де тебе шукати і кому подзвонити.

«Починається, – подумав Сергій. – Ну нічого. Незабаром це твоє бажання контролювати кожен мій крок закінчиться назавжди. Але колись, Наталя, я ще трохи пограю з тобою. Як кішка з мишкою».

Сергій засміявся. Але цей сміх був недобрим.

— Жодних телефонів та імен ти не отримаєш, — відповів він. — І де я буду ці дні, тебе теж не стосується.

– Сміливо, – спокійно відповіла Наталя. — У такому разі ти нікуди не поїдеш. Ні на яку рибалку. Так і передай своїм чоловікам. А завтра, одразу після роботи, ти підеш у школу. І поговориш із учителями. Тобі, як батькові, корисно знати, що думають ці жінки про сина.

«Ну й годі, — подумав Сергій. – Переходжу до заключної частини».

— Ось… слово честі, Наталя, не хотів я порушувати це питання, — сказав Сергій. – Не хотів. Думав залишити все як є і не зважати. Але ти змусила мене.

Сергій дістав свій телефон та дав його дружині.

— Прочитай повідомлення, які я отримував увесь цей тиждень, — сказав він. – І так! На фотографії зверни особливу увагу.

Наталя швидко пробігла очима повідомлення.

— Що ти скажеш, Наташенька? — спитав Сергій, коли побачив, що дружина все прочитала та переглянула.

– А що скажу? – незворушно відповіла дружина, повертаючи телефон. – Ну так. Визнаю. Було. Тільки я не розумію, яке це має відношення до того, про що ми з тобою розмовляли?

До такої відповіді Сергій не готовий. Це була неправильна відповідь. Не та, на яку він чекав.

«Що означає «було»? – розгублено подумав він. — Яке ще було? Якщо я знаю, що нічого цього не було. Адже я сам це все вигадав. Сам фото монтував. А вона ще має сміливість так нахабно на мене дивитися, наче це не вона, а я в чомусь винен. І має перед нею звітувати».

— Що ти мовчиш, Сергію? — суворо спитала Наталя. — Що ти так дивишся на мене здивовано? Йдеться, між іншим, про твого сина.

Але Сергію зараз було не до сина.

“До чого тут взагалі наш син? – думав він. — Коли я щойно дізнався про свою дружину таке!”

– Як це розуміти, Наталко? —  спитав Сергій. — Ти навіть не заперечуєш! Не виправдовуєшся!

– Ти про що зараз? – Не зрозуміла Наталя.

— Та про повідомлення, які я весь тиждень отримував на свій телефон. Про фотографії!

– Ах, про це, – Наталя сумно зітхнула. — Ну, а чого тут виправдовуватися, Сергію? Так, було. Чорт поплутав. Але ти теж добрий. Залишаєш мене одну. Ось я й не втрималася.

– Як не втрималася? — вигукнув Сергій. — Чого не втрималася?

— Ну, від чого, від чого, — зітхнувши, відповіла Наталя, дивлячись у стелю. – Від цього.

— Від чого цього?

— Ну, від того, що там у повідомленнях йдеться. І на знімках також. Дивно, що відео ще не надіслали. Ну, та гаразд.

— Та це все неправда, Наталя! — вигукнув Сергій. – Скажи!

– Що сказати?

— Що це неправда! Я вимагаю!

– Чому неправда? — здивувалася Наталя і знизала плечима. — У житті й ​​не таке трапляється. Ось у мене одна подруга, то вона, коли її чоловік перестав…

— До чого тут твоя подруга, Наталко? – Закричав Сергій. — Мова не про неї. Ми зараз говоримо про тебе.

— А що про мене? – не зрозуміла Наталя. — На твою думку, я не людина? Так? Я, між іншим, також жива людина. І якщо ти хочеш знати, то…

— Ти не така, Наталя! — мало не плачучи, вигукнув Сергій. – Ти не могла!

— От уже й не могла, — здивовано відповіла Наталя. – Чому не могла? Ти ще мене погано знаєш. Я й не на таке…

— Хочеш сказати, що весь тиждень ти зустрічалася із… цими чоловіками? І ви…

— Ну, так. А чому це тебе дивує, Сергію? Адже я жінка. Мені лише 35. Не втрималася. І потім, Сергію, ти сам винен. Я ж тобі говорю, що…

— Не втрималася? Протягом тижня? Кожен день? І це ти називаєш “не втрималася”? Це тепер так називається?

– А як ще? — відповіла Наталя, дивлячись на чоловіка широко розплющеними очима. — Не знайшла сили. Не встояла перед чарівністю. Відчула гостру потребу. Ні? А як ще? Я не знаю. Підкажи, бо я…

— Замовчи зараз же!

— Я не розумію, Сергію, чого ти від мене хочеш.

— Я хочу, щоб ти сказала, що це все неправда, — кричав Сергій. — Що ти не така. Що все це — наклеп недоброзичливців.

— Так, гаразд, гаразд. Якщо ти так бажаєш. Нехай будепо твоєму. Це все не правда.

– І нічого такого не було. І не могло бути, — кричав Сергій. — Бо ти любиш лише мене. Бо у нас двоє дітей! Ми п’ятнадцять років разом.

– До речі, про дітей! – сказала Наталя. — Добре, що нагадав. То ми домовилися чи як?

– Ти про що зараз?

– Після роботи ти зайдеш до школи?

— Зайду, якщо ти скажеш, що все це, — Сергій показав свій телефон, — неправда.

— Якщо ти хочеш, то це неправда.

– Так, я так хочу. Бо інакше я не знаю, як мені жити.

– Добре, це неправда. Тільки…

— Жодних тільки. Нічого більше не хочу чути. Все! Нічого не було. Зрозуміло? Підступи недоброзичливців. Тих, хто хоче зруйнувати нашу щасливу родину. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповіла Наталя. – Все ясно.

Сергій увімкнув телевізор. Про рибалку з чоловіками він уже забув.

Наталя одразу зрозуміла, що це робота її чоловіка.

«Напевно, він вирішив у такий спосіб урізноманітнити наші стосунки, — подумала вона. – А що. Ідея непогана. Потрібно йому підіграти».

І підіграла.

«Вийшло не зовсім те, що я передбачала, — думала вона, коли все закінчилося, і чоловік знову дивився на телевізор. — Але він теж добрий. Чого він від мене чекав? Адже я не актриса. А загалом, на мою думку, ми обидвоє зіграли непогано. Принаймні для першого разу. І сьогодні вночі я це перевірю».