Сестра не хотіла спілкуватися, бо ми їй “не рівня”, а як хвіст притиснуло, швидко про рідню згадала
Я не тішуся з того, що в житті сестри настали складні часи. Але й пробачити її за те, як вона поводилася з батьками всі ці роки, теж не можу. За себе я б її ще пробачила, якби вона цього вибачення попросила, але за батьків – ні. Та й не просила вона вибачення, вважаючи, що всі повинні луснути від радості тільки через те, що вона впала нам на голову.
Валя завжди ненавиділа все, що було пов’язане з нашим життям, хоча ми жили не гірше за інших. Так, село, але батьки чесні роботяги, свій хліб заробляли своєю працею, і нам із сестрою намагалися дати все. Але цього Ваіе було мало. Вона ненавиділа своє ім’я, воно надто простецьке, ненавиділа наш будинок, город, школу, одним словом, все ненавиділа.
Її дратувало необхідність доношувати речі за мною, хоча я росла швидко і не встигала зносити їх до втрати вигляду. Я сама деякі речі доношувала за мамою: вона мені їх перешивала, і я спокійно в цьому ходила.
Великих грошей у нас не було, але в дев’яності, коли ми росли, у багатьох не було й цього, а ми їли щодня, хай і не різноманітно, не щодня м’ясо, зате сито.
Батьки мали своє господарство, з яким треба було допомагати, город, та й по хаті турбот вистачало. Валі це все було як пінопласт по склу.
Робити вона нічого не хотіла, ще й закочувала батькам істерики, навіщо вони її народили, коли їй доводиться жити в таких жебрацьких умовах. Звичайно, у нас не було всього того, що Валя бачила по телевізору, звідки б цьому взятися, але багато хто жив ще гірше, але цього Валя не помічала.
Зате вчилася вона набагато краще за мене, бачачи в цьому єдиний шанс вирватися з ненависного їй села. Після одинадцятого класу вона вступила на бюджет та поїхала з дому.
Мама з татом кілька разів приїжджали до неї до гуртожитку, привозили продукти, але Валя зустрічала їх з незадоволенним обличчям і дуже намагалася зробити так, щоб ніхто з її подружок батьків не побачив.
Типу, привезли і швидко валіть звідси. Ось така дочірня любов. Потім взагалі заявила батькам, що не треба їй тягати їжу, краще за гроші.
Не знаю, як батьки це пережили, я б просто залишила Валю, хай живе на стипендію, але мама з татом відправляли їй гроші, отримані з продажу м’яса та овочів.
А потім Валі пощастило, і вона захомутала якогось багатого хлопця. Вона зателефонувала батькам і похвалилася, що тепер вони свої копійки можуть залишити собі, а в неї і так усе добре.
Заміж Валя вийшла, але нас з батьками на весіллі не було – не рівня ми сім’ї чоловіка, тільки зганьбимо нашу зірочку. Досі пам’ятаю, як мама із цього приводу плакала, а батько сидів на лавці і безперервно палив.
Валя надовго викреслила нас зі свого життя. Вона не була на моєму весіллі, на похороні бабусі, коли тато до лікарні потрапив. Тільки іноді надсилала фотографії, як вони з чоловіком десь відпочивають, та й фото своєї доньки, коли народила.
Для батьків це все було дуже важко, але вони вирішили, що якщо для дочки так краще, то вони не псуватимуть усе.
Батьки ще в силах, але вік дається взнаки. Ми з чоловіком живемо поряд і допомагаємо і на городі, і з худобою. З села ми нікуди не переїхали, бо нам із чоловіком тут подобається.
Валя впала нам на голову, як сніг у червні. Ніхто не чекав і не сподівався. З’явилася вона з дочкою, опухлим від сліз обличчям і горою чемоданів.
Історія стара – чоловік знайшов собі молоденьку панянку, а Валю виставив із дому. За доньку суди ще йдуть, але поки Валя притягла дочку до батьків, чи то від великої любові, чи як важіль для шантажу чоловіка – від сестри всього можна очікувати.
Батьки її, звичайно, прийняли, але я не хочу навіть бачити її. Скільки вона батькам болю зробила, скільки через неї сліз пролили, а тут з’явилася-не запилилася, ще й з дитиною.
До речі, тепер по дому ходить маленька копія всім незадоволеної Валі, яка теж репетує на матір, що та їй усе життя зіпсувала і вона не хоче жити в цій дірі.
Валя репетує на дочку, дочку репетує на неї, батьки не знають, що робити, а я чомусь впевнена, що по суду дитину віддадуть батькові, та вона й сама попроситься до тата, адже там у неї зовсім інший рівень життя.
Сестра жаліється на нелегку долю, а сама пальцем не поворухне, щоб допомогти батькам. Приїхала нахлібниця, годуйте її, прибирайте за нею.
Гидко так на душі. Будь моя воля, я б її за волосся до станції довела, хай їде туди, звідки сюди приїхала, нема чого батькам тиск піднімати. І дитину нехай свою забирає, виховала маленьке чудовисько, якій у десять років уже всі повинні.
Жаль тільки маму з татом, їм у їхньому віці такі потрясіння важко даються. Та й Валю вони люблять, хай погана, але ж дочка.
Я боюся, що вона зараз у батьків пересидить, думки до купи збере, а потім знову кудись пурхне і забуде про маму з татом. Вони такого вдруге не переживуть.