П’ять років поспіль я намагалася догодити новій рідні. Не маленька, розумію: люблять тих, з ким здорово, зручно та добре. Тож охоче кликала всіх у гості, так і повелося, як свято, всі до нас ідуть.

Я і меню вигадувала, і за продуктами їздила, готувала-прибирала. Задоволені родичі чинно розсаджувалися, знімали пробу, хвалили, іноді й зауваження робили. І як же мене дратували ці зауваження!

На шостий рік я скипіла: скільки можна! Мене хоч хтось у гості покличе? Нагодувати всю цю орду — для мене означає витратити всю зарплату цілком. А ще пластатися на кухні, поратися з збиранням, метатися між усіма і за кухаря, і за офіціантку.

І тут ще це:

– Анічка, а курочку краще в гранатовому соку маринувати, щоб соковитішою була.

Загалом цього року заявила всім, що “тепер ми до вас ходитимемо”.

У відповідь очікувано почула, що всі цього року планують дуже скромно, а то взагалі нічого не хочуть. Або в гості підуть. І нам із чоловіком йти нема до кого.

Рік минув, і свекруха знову про новорічну урочистість заговорює, мовляв, як душевно було в нас збиратися!

Та щоб вас! Всім подарунки купи, продуктів набери, треба ще врахувати у кого якісь примхи і хто що любить… А потім думаю, а що це я?

– Добре, давайте, — пишу в загальному чаті, — якщо мама хоче, треба пошанувати. У мого чоловіка дві сестри та один брат, плюс мама. Якщо кожен принесе по салату, та розподіліти між нами нарізки, десерти та торт, я приготую гаряче та забезпечу соління. Та й випивку беріть, який хто буде.

– Нууу…

– Знаєш, ми ж працюємо, може, ти сама приготуєш?

– А у нас грошей немає, давай ми наступного разу щось купимо?

– І взагалі, якщо вже у нас їжа своя буде, який сенс до тебе йти, вдома відсвяткуємо із салатами та нарізками!

Я очманіла. Пишу їм:

– Так самі мені писали, що мама хоче разом!

– Нічого, ми її наберемо.

Я не знаю, як пояснити все це свекрусі, але якщо хтось святкує, а хтось працює прислугою — це несправедливо. Засмутиться свекруха. Я б точно засмутилася.