Скільки разів вже говорила собі, не довіряти людям й не бігти на допомогу при першому поклику. Я за свою доброту і чуйність поплатилася вже кілька разів.

Але, от скільки себе пам’ятаю, не можу я не допомогти людині, тим більше знайомій, тим більше близьким друзям. Мені вже навіть мама каже, – Марійко, май більше гордості й відчуття власної гідності. Чого ж ти вічно бігаєш до всіх, як та собачка? – А мені незручно якось, не можу відмовити, і таке враження, ніби за це потім будуть ображатися.

Так я й не звертала уваги на себе, все бігала, допомагала. Й одного разу,  доля все ж вирішила дати мені урок, який я, мабуть, пам’ятатиму все життя.

У мене була подруга (Мар’яна), з якою ми знайомі ще з дитячого садочку. Все, як у всіх – не розлий вода, всюди разом і таке інше. Зараз мені вже 35, й ми досі дружили, ділилися новинами з життя, радилися, обговорювали різні події. У нас двох власні сім’ї. Але якщо Мар’яна мріяла про багатого чоловіка, то її мрія здійснилася, тільки в мене. Ми живемо досить гарно, не можу сказати, що ми олігархи, але на відпочинок щороку, а то й двічі на рік можемо полетіти, дітям ні в чому не відмовляємо, батьками придбали по машині. Загалом, життя прекрасне. Так ось, Мар’яні ж трапився чоловік не дуже хороший (зрештою вона сама його обрала, каже, що кохає дуже, не може піти від нього). Він не дуже працьовитий, захоплюється азартними іграми та іншими шкідливими звичками, через які, у Мар’яни деколи синці на руках…

Вже скільки разів вона прибігала до мене з дому, аби переховатися від нього… не злічити на пальцях рук. Та це ще не все.

Торік наша дружба з Мар’яною несподівано для мене завершилася, бо я знову ж таки була занадто доброю до дорогих мені людей. Цей бовдур її “коханий” програв у карти будинок, й вона у відчаї не знала до кого звернутися за допомогою окрім мене… А я ж добра душа, для подруги дитинства все зроблю і навіть більше. З чоловіком поговорила, випросила грошей, аби їхні борги закрити, а будинок, щоб залишився у них.

Так ось, гроші то я дала, але ні розписки не взяла з них… ніякого офіційного документа, який би підтверджував те, що вони є моїми боржниками. Сліпо довірилася “давній подрузі”, яка чоловіка лишила (нарешті) напризволяще, гроші забрала, а будинок віддала тим, хто його виграв. А сама ж виїхала закордон, і всі зв’язки зі мною обірвала…

В результаті, чоловік її залишився на вулиці, я без грошей, а вона… сподіваюся принаймні розпочне нове життя й не виходитиме наступного разу за азартних чоловіків.

Після цього випадку вирішила відвідати психолога, аби навчитися казати “ні”, коли це потрібно, бо ще одного такого “прохання” ні я, ні мій чоловік не витримаємо…