То був понеділок. Соломія прокинулася рано, зазирнула у вікно, спостерігала, як люди поспішають на роботу й раділа, що сьогодні їй нікуди не треба, адже у неї вихідний. Дівчина провалялася в ліжку, як і кожна дівчина, вона без поспіху привела себе до ладу, зробила ранкову йогу, поснідала та помедитувала. Це заряджало її енергією на увесь день.

Сьогодні чекала у гості подругу, яка повинна була приїхати з іншого міста, тому й взяла вихідний з  такої нагоди. До її приходу було ще кілька годин, тож Соломія вирішила трохи прибрати, сходити в магазин за смаколиками й чекати на подругу.

Десь по обіді, коли Соломія повернулася з магазину, до неї зателефонувала подруга, й повідомила, що затримається десь на годину. В цей час Соломія саме заварювала чай, почула дзвінок й двері. Дівчина подумала, що подруга так пожартувала, й кинулася відчиняти. Та як тільки вона відкрила двері, посмішка на її обличчі змінилася жахом, а кружка випала з рук й розбилася об підлогу.

На порозі стояв старий чоловік з сумними очима. Він був до болі знайомий Соломії, але вона ніяк не могла збагнути, звідки ж вона його знає.

– Хто ви? Чого вам треба?  – з острахом запитала дівчина.

– Соломійко, ти мене не пам’ятаєш? Я ж твій батько, – тихо й лагідно промовив чоловік.

Від цих слів дівчина заціпеніла. Вона згадала, впізнала його, й справді, це був її батько, який зник безвісти 8 років тому, й за яким Соломія з матір’ю побивалися дуже довго. З того моменту пройшло багато часу, та дівчина пам’ятала, що батько служив на флоті. Й одного разу, його бригада потрапила у шторм, вижили не всі. Він вважався зниклим безвісти, а через 2 роки безрезультатних пошукав, його оголосили загиблим.

На очах дівчини виступили сльози, вона кинулася в обійми батька й голосно заплакала. Сльози лилися з її очей, й вона ніяк не могла повірити в те, що бачить свого тата.

– Де ти був? Ми ж думали, тебе більше немає! – спитала вона.

Чоловік глянув на дочку, витер її сльози й посміхнувся. Він не хотів згадувати про той жахливий період його життя, й тим більше розповідати про нього дочці. Він взяв її ха руку й тихо сказав:

– Зараз я тут, і відтепер, я завжди буду поруч.